Розділ 7. Точка неповернення

Ліра

Засинаю в душевних муках. Сергій образився і зачинив двері в кімнату. Доведеться спати на дивані у вітальні. Добре, що я піжаму у ванній на гачку залишила. Дістаю подушки і ковдру з антресолі, заправляю постіль. Ніч майже не сплю. Чую, як скрипить мамине ліжко. Їй також погано спиться, як і мені. Весь час прокручую діалоги між мною, мамою і Сергієм. Як завжди, самі влучні фрази з’являються вже після розмови. Треба було сказати так або відповісти ось так. Знайома ситуація? Коли вже спір давно минув, а ти ще подумки шукаєш аргументи, якими могла б оперувати. Скрушно зітхаю і вкриваюся з головою. Серед сумних думок так-сяк засинаю.

Але довго спати не доводиться. Прокидаюся від стороннього шуму. Протираю очі. За вікном тільки-тільки починає сіріти. То ж яка година? Тягнуся за телефоном і підсвічую екран. Боже, та лишень початок п’ятої!

Мама наче навмисно — збирається на роботу з таким шумом, що навіть глухий почує. Гупає каструлями, калатає ложечкою в чашці, гримає дверима до ванної і ходить кімнатою взад-вперед. Але я не збираюся вставати вдосвіта! Якщо вона така обурена на мене, то нехай. Я поганого нікому нічого не зробила!

Натягую ковдру на голову і удаю, що сплю. А сама злюсь.

Господи!

Всім я не в догоду! Тая каже, що я її підставляю, мама вважає, що я ганьблю нашу сім’ю, Сергій взагалі ненавидить мене.

Прекрасно! Просто прекрасно!

Всі тільки про себе і думають. А коли я вирішила вперше в житті зробити щось для себе, так одразу стала для навколишніх “не така”! Зробили з мене всесвітнє зло! Від образи хочеться плакати, але люті більше, тому я лишень голосно зітхаю і стискаю зуби.

Нарешті у квартирі оселяється тиша. Мама пішла на роботу, а тато ще не повернувся з нічної зміни. Заплющую очі. Сьогодні або завтра мені мають зателефонувати організатори кастингу. Перед очима з’являється жагучий брюнет Воронін. Він магнетичний чоловік. Безперечно. Від нього віє владою і незаперечним авторитетом. Від спогадів про цього неймовірного чоловіка стає якось ніяково. Чомусь диван вмить стає незручним і пружини починають тиснути в ребра. Перевертаюся на інший бік і затуляю обличчя кутиком ковдри. Треба подумати про щось стороннє.

За вікном починають співати пташки, збільшується шум від автомобілів, що проїжджають повз будинок. Під під’їздом двірник Семенович активно шурує асфальт мітлою. Тая так і не відповіла на повідомлення, хоч і переглянула. Від цього на душу опускається важка брила пригніченості. Скільки непорозумінь викликало моє рішення взяти участь у кастингу на наречену для мільярдера. Просто шквал негативу. І це від рідних! А скільки ще буде хейту від інших учасниць? Навіть уявити складно. Мені не доводилось в житті бути об’єктом пліток чи пересудів. Але схоже, що завдяки участі в проєкті, мені цього не уникнути.

Непомітно для себе знову засинаю. Мені сниться попурі з уривків усіх вчорашніх подій. Зацікавленість в чорних очах Альберта, осуд в сірих маминих, образа в Таїних. І найгірше — зневага в Сергійових. Прокидаюся вдруге від будильника. На душі важко після сновидіння. Протираю очі і тільки за другим разом намацую під диваном на підлозі телефон. Ох, як же дратує ця мелодія! Вимикаю будильник і знову падаю на подушки. О-о-ой, страшне як неохота повертатися до жорстокої реальності. Але і у снах мені спокою немає.

Встаю з дивану. Кривлюся від неприємних відчуттів. Спина затерпла і ниє шия. Ненавиджу спати на дивані! Особливо на нашому. Йому вже давно час на смітник. Цей зразок радянських меблів все життя мене бісить. Але батьки уперто не хочуть позбуватися його. На їх думку, теперішні меблі далеко не такої гарної якості, як колишні. А те, що у цього дивана вигляд, наче він пережив землетрус і схожий на місцевого безхатька батьків не хвилює. Виграти у суперечці з Тельцями просто нереально. А переконати людей старої закалки взагалі нездійсненна місія.

Так вже сталося, що я — пізня дитина. Мамі було сорок один рік, коли я з’явилася на світ. Зараз їй шістдесят два і деколи наші погляди на одні й ті самі речі кардинально відрізняються. Тато у свої майже сімдесят взагалі вважає, що сучасна молодь — це біснуваті і скажені неосвідчені йолопи, яким в голові тільки телефони і кривляння на камеру.

— Світ деградує, — каже тато усякий раз, коли бачить, як у дворі дівчатка знімають відео в ТікТок.

Плетуся в коридор. Судячи з бібліотечної тиші у квартирі — вдома окрім мене, нікого немає. Але про всяк випадок смикаю двері кімнати навпроти. Вони відчиняються, але там порожньо. Окидаю оком звичну обстановку. Ліжко заправлене. Як завжди. Я навіть не чула, коли Сергій пішов. Зітхаю. Знову сумління починає грати свою нав’язливу пісеньку під назвою “Ти вчинила підло, Ліра!”

Заходжу на кухню. На столі так і залишилась стояти тарілка з вчорашньою моєю вечерею. Після сварки апетит пропав і я пішла спати голодною. Та й тепер не хочеться їсти. Викидаю недоїдки в смітник, мию брудну тарілку. Поки варю каву у турці набираю номер Сергія. Слухаю довгі гудки в динаміку, але він не відповідає. Блін, якась фігня. Розчаровано відкладаю телефон на тумбу.

Дивлюся на кавову пінку, яка хоче втекти й забруднити поверхню газової плитки. От і у мене так само бурлять емоції, як кава в турці.

Вимикаю газ, вливаю готовий напій в чашку. Терпкий аромат наповнює маленьку кухню. П’ю каву в цілковитій тиші. Якось незвично і не комфортно, бо кожен ранок я проводжу з Сергієм і ми п’ємо каву разом.

Телефон теленькає вхідним повідомленням. Серце тьохкає в надії, що зараз побачу знайоме ім’я на екрані. Але трохи розчаровуюсь, бо надходить відповідь від Таї:

“Все ок, вже не злюсь. Зустрінемося в салоні”

Видихаю з полегшенням. Я більше чекала смс-ки від Сергія, але і те, що Таю вже відпустило, також хороша новина. Принаймні буде з ким поговорити.

Допиваю каву. Йду збиратися на роботу. Потрібно попередити всіх клієнток, що їхня майстриня бере відпустку. Та й з Таєю слід владнати цей нюанс. Відпрацюю сьогоднішній день, а вже завтра нехай Ірка береться за всіх моїх клієнток.