Розділ 6. Важка розмова

Ліра

— Ти?! — очі подруги стають з розміром з тенісний м’яч. — Як?!

Таїсія дивиться на мене поглядом сповненим непорозуміння. По очах бачу, що вона ніяк не може збагнути, як так сталося, що я увійшла до списку учасниць.

— Отак, — кажу просто і стинаю плечима.

— Я просто в шоці від тебе! Просто в шоці!

Можна подумати, я не шокована собою. Сама не можу повірити, що поступила абсолютно не типово для себе.

— Чому?

— Ти ж… ти ж… Та тобі ж завжди були не цікаві кастинги і всяке таке різне! — обурено вигукує подруга. — А тут… — Тая настільки вражена, що не може навіть підібрати слова. Трусить головою, наче хоче прийти до тями.

Саме таку бурхливу реакцію я і очікувала. От тільки не до кінця розумію: вона глибоко здивована і рада за мене чи вона просто не сподівалася, що така, як я (простушка) не може стати однією з тих, хто мітить на місце нареченої мільярдера Альберта Вороніна?

— То ти що, теж вирішила й собі спробувати щастя? — чую в її голосі сумнівні нотки щодо моїх шансів на перемогу. Почуваю себе незручно і дещо некомфортно після почутого. — І як ти наважилась, а? — хмикає Тая.

Закушую губу, бо не хочу розповідати подробиці свого знайомства з Альбертом.

— Так. А чому не спробувати? — якомога байдуже кажу. — Поїдемо вже? Я дуже втомилася.

Тая кидає на мене косий погляд і заводить двигун. Защіпає ремінь безпеки й виводить автомобіль на дорогу. Теж пристібаюся, бо знаю, як хвацько вона керує автомобілем.

Між нами висить мовчанка. Тисне на плечі незручністю. Недосказані слова млоять зсередини і так і просяться на зовні. Але я мовчу. Знаю, що зараз Таїні думки крутяться навколо мене і моєї участі в проєкті.

Дивлюся за вікно. Повз нас проносяться будинки, тротуари з ліхтарями, магазинчики з неоновими вивісками. На місто лягає пізній вечір, вкриваючи його темною ковдрою. Втома дається в знаки і я позіхаю. Я справді втомилася. Не тільки фізично, але й морально. Сьогоднішній вечір видався абсолютно не схожим на всі мої інші вечори. В цей час я вже давно мала бути вдома, сита і в затишному кріслі, з улюбленою книжкою в руках. А натомість міркую, як завести розмовою з подругою.

Нарешті Тая порушує неприємну тишу.

— Ліро, ти мене підставляєш! — заявляє вона, а я повертаю голову і дивлюся на неї, як на дику. — На кому буде триматися мій салон, поки я буду на проєкті? Ти ж бачила, що це на десять тижнів!

— Так, я читала умови, — тамую в собі роздратування. Мене зачіпає, що я чую обвинувачення на свою адресу без явних на те підстав.

— І ти готова отак просто все залишити?! — обурюється вона і кидає на мене швидкий невдоволений погляд.

— Я візьму відпустку. Та й не відомо, скільки часу ми там з тобою протримаємось. Може за тиждень-другий ми підемо з речами на вихід, — намагаюся все перевести в жарт.

— Не знаю, як ти, але я маю намір дійти до фіналу! — виклично заявляє подруга.

— Тая, не ображайся, але твій бізнес — то твій бізнес. Якщо ти так про це турбуєшся, то не кидай салон. Відмовся від участі у проєкті.

— Ну, знаєш! — пищить Тая. — Я від тебе такої підлості не чекала!!!

— Тобто?! — вигинаю брови. — Тобто сказати мені, що я підставляю тебе, бо я також вирішила йти на проєкт — це нормально, а коли я сказала, щоб ти сама про свій бізнес піклувалась — то вже підлість? Тобі не здається, що від тебе тхне егоїзмом, ні?

Наші злі погляди зустрічаються. Тая, як і я, знервована. Вона вчепилася в кермо і дихає, як пес після погоні. У мене в грудях аж клекоче. Таке вперше, що я кажу їй прямо в обличчя все, що думаю. Зазвичай на усі її закидони я відмовчуюсь і роблю так, як вигідно для неї. Щоб не сваритися, щоб не накаляти обстановку, щоб не псувати дружбу. А от зараз не стрималася. Виказала на емоціях те, що було на душі.

Таї стає розуму не продовжувати розмову. По її рухах помітно, що вона лютує. Різко перемикає передачі, так само різко натискає педалі.

— Висади мене на зупинці, — кажу не дивлячись в її бік. — Доїду на автобусі додому.

— Як скажеш, — бурчить Тая і дає різко вліво. Я на автоматі хапаюся за ручку.

За дві хвилини автомобіль різко гальмує попри лінію з бордюрів. Відстібаю ремінь безпеки і перш ніж вийти з машини, дивлюсь на подругу. Вона умисно уникає мого погляду. Ясно. Образилась.

— Подзвониш, коли заспокоїшся, — спокійно говорю і покидаю теплий салон іномарки.

За мить авто подруги рве з місця, а ще за мить зникає в потоці машин. Дивлюся їй в слід. Неприємний осад на душі після нашої суперечки. Саме тому я завжди уникаю гострих кутів. Щоб не відчувати цього гіркого посмаку. Мене ж тепер мучитиме сумління. Ох…

Плетуся з понурим настроєм до зупинки, де окрім мене, нікого не має. Не дивно. На годиннику майже десята. Сумно вдивляюся в далечінь, виглядаю чи не їде автобус. Машин набагато менше, чим вдень. Перехожих так само поменшало. Вечір торкається шкіри прохолодними долонями. Руки вкриваються сиротами від холоду. Обіймаю себе за плечі. Відчуваю дискомфорт у самій футболці. Зітхаю. з голови не йде розмова з Таєю.

Ненавиджу конфлікти, сварки, з’ясовування стосунків. Все це страшенно пригнічує мене і вибиває з колії. Якщо дехто ловить кайф від чергового скандалу і отримує від цього заряд енергії, то я почуваюся вижатим лимоном навіть після невеличкої сутички.

Під’їжджає майже порожня маршрутка. Заходжу всередину, дістаю з сумочки гроші і оплачую проїзд. Швидким оком окидаю пасажирів. Крім мене тут ще мама з дівчинкою-підлітком, пацан в навушниках і два дядьки, які активно обговорюють місцеву владу. Мені їхати всього дві зупинки, тож сідаю недалеко від входу. Думками знову повертаюся до ситуації з подругою. Варто було промовчати, Ліро. Не було б цього ядучого відчуття на душі. Підтискаю губи. Беру телефон з сумочки і пишу Таї.

“Не злись, мала. Вибач. Ти ж знаєш, що я тебе люблю”

Дивлюся на екран. Її немає в мережі. Ну, гаразд. Прочитає, коли приїде.

Маршрутка гальмує на моїй зупинці. Крім мене, ніхто більше не виходить. Швиденько збігаю по східцях, щоб не затримувати водія. Знову опиняюся в холодних лапах вечора. Прискорюю крок, щоб якомога скоріше дістатися будинку. Йти мені недалечко. Перейти на інший бік дорогу і я вже дома.