Розділ 2. Ще одна

Альберт

О-о-х…

Зітхаю, заплющую напружені очі і потираю повіки.

Сьогодні якійсь суперскажений день. Мені вже перед очима мерехтить від кількості портфоліо і переглянутих фотографій. Стільки вродливих дівчат, а всі схожі одна на одну. Як клони, їй богу. Сучасні технології, звісно, добре. Але штучна краса — явний мінус в усьому цьому прогресі. Зникає індивідуальність, особливість зовнішності. Шарм, та сама родзинка, яка полонить і чіпляє.

Проводжу долонями по обличчю, потім по волоссю. Відкидаюся на м’яку спинку крісла, зчіплюю пальці у замок і закладаю руки на потилиці. Втомився я.

— Берте, може тобі кави? — чую збоку знайомий бас. Розплющую очі і повертаю голову вбік.

— Невже так помітно мою втому? — підводжу одну брову і пильно дивлюся на власника голосу. Стас киває і я можу не сумніватися, що він не бреше.

Розщіплюю три ґудзики на футболці і розтягую комір. Хочу вдихнути свіжого повітря. Спина ниє від довгого сидіння. І шия болить. Нахиляюся до столу і потираю долонею шию ззаду.

— Мені вже починає не подобатись цей задум, — закидую ногу на ногу і відкидаюсь на спинку крісла.

— Анюто, принеси Альберту Яновичу каву, — Стас віддає наказ дівчинці в уніформі. Вона підскакує з крісла і поправляє навушник, який вилетів від різкого руху. — Мені теж прихопи, — підморгує дівчині і грайливо всміхається. Він завжди фліртує з жінками. Завжди. Це у нього природний дар, інакше не розумію, як так у нього виходить.

Стас Жарко — мій хороший друг і за сумісництвом особистий асистент. А ще він злодій. Викрадає жіночі серця, розбиває їх і прирікає жінок на страждання своїм егоїзмом. Красунчик-ловелас, він залишив без сну не одну жінку. Він вміє користуватися своєю харизмою і бездоганним обличчям, яким нагородила його природа. Підвішений язик плюс найвища майстерність говорити компліменти — от і виходить ідеальна суміш для розбитих сердець і марних дівочих сподівань щодо нього.

Приходить асистентка з двома чашками кави. Стас грається з нею у дивоглядки, пускає грайливі і водночас хтиві бісики в її бік. Дівчина сором’язливо всміхається, кокетливо опускає вії. Минає кілька хвилин і він ховає до кишені серветку з її номером телефону. Ну, бляха! От же ж жук проворний! Казанова двадцять першого століття!

— Ти так справно дуриш дівкам голову, що я тобі заздрю, — хмикаю з єхидною усмішкою і беру горнятко з кавою. — Таким, як ти, треба народитися.

— Та ну, — відмахується Стас, — упевнений, що ти з легкістю зможеш запудрити мізки любій особі жіночої статі. Просто ти ніколи цього не робив.

— На відміну від тебе, Жарко, Альберт Янович бізнесом займається, — підкреслюю. — І тобі, халамиднику такому, зарплатню платить, — тицяю в його бік пальцем. — Ти думаєш, я б влаштовував ці привселюдні оглядини дівчат, якби мав час на справи сердечні?

— Бос, ну не треба гарячкувати, — каже підлабузницьким тоном Стас. Ох, який же він пристосуванець. — Якщо треба якісь поради, ти тільки свисни…

— Ой, відчепися, — відмахуюсь, як від набридливого комара.

— Ну а для чого ти влаштував цей весь цирк? Хіба не для того, щоб знайти наречену?

— Нє, бляха, щоб знайти нареченого! — уїдливо кажу і починаю сміятися. — Підеш зі мною під вінець? А, красотулічка? — граю бровами і еротично облизую губи. Корчу з себе казна-що.

— Я б із залюбки, але білий колір мене повнить, — рже Стас, а сміюсь слідом. Яким же він буває дурбеликом.

Допиваю каву і встаю з крісла.

— Робимо перерву на десять хвилин і потім продовжимо співбесіди, — кидаю на ходу підлеглим, а сам виходжу через задні двері на вулицю.

Теплий червневий вечір зустрічає прохолодним вітерцем. Сонце кволо котиться до горизонту. Ластівки ширяють у небі нижче, ніж зазвичай. Значить буде дощ. Ніколи ця народна прикмета мене не підводила. Обвожу поглядом задній двір, чи бува, тут не причаїлась хитра учасниця, яка вичікує моєї появи. Але все чисто. Майже. На бордюрі самотньо сидить дівчина. Хм. Насуплююся. Чого це вона тут, а не серед інших? Чому не у вестибюлі?

Підходжу ближче. Зі спини наче нічого так. Може на лице не гарна?

— Не проти, якщо я присяду поруч?

Незнайомка підіймає голову, але сонце засліплює її. Це надає мені перевагу і я користуюся цими секундами і роздивляюся її. Переконуюсь, що вона красива на личко. Рівний носик, вузькі брови, гладка шкіра. Наче й нічого особливо, але щось не дає мені відірвати погляду від цієї дівчини. Пшеничне волосся віддає золотом від призахідного сонця. Вона примружує очі, а я не встигаю роздивитися якого вони кольору. Робить з долоні “дашок”, захищаючись від яскравих променів.

— Н-ні, — дещо розгублено відповідає.

Сідаю поряд і дивлюсь поперед себе. Дуже кортить роздивитися її краще, але це вже буде аж занадто нахабно.

Хоча по блакитних джинсах і білій бавовняній футболці й так зрозуміло, що дівчина проста і не помішана на моді і гламурі.

— Тобі теж нудно? — питаю стомлено.

— Еге, — спирає лікті в коліна і вкладає підборіддя на руки.

— Ти одна з кандидаток? — киваю головою в бік будівлі позаду нас.

— Та де! Подругу прийшла підтримати.

— А сама чому не береш участь?

— Я?! — дивується так сильно й коситься на мене. Що я такого сказав? Вона симпатична. Могла б і взяти участь в кастингу. — А мені воно треба?

— Хіба ти не хочеш отримати серце найбажанішого жениха нашого міста?

— Не хочу я ніякого серця. Я морозива хочу, — бурмоче і надуває губи.

Починаю заливисто сміятися. Не знаю, хто ця незнайомка, але мені з нею веселіше, ніж там в залі серед сотень претенденток.

— Ти весела, — кажу з усмішкою на губах. Вона повертає голову в мій бік і дивиться незрозумілим поглядом. Дивимося одне на одного, дівчина майже не кліпає. Помітно роздивляється мене. — І яке твоє улюблене?

— Що саме? — розгублено перепитує.

— Морозиво яке твоє улюблене? — кутики моїх губ смикаються в усмішці.

— Аааа, морозиво…, — відвертається і опускає очі. Схоже, я її присоромив трішки. — Крем-брюле.