Розділ 11 Смерть

Лорд Вейр був здивований вибором мого образу, але коментувати не став. Усе-таки улюблена донька.
Чорне волосся в поєднанні з магічною вуаллю, що закривала половину обличчя, робило мене абсолютно невпізнаваною. Від обруча я відмовилася, тому загалом образ вийшов ближчим до Феміди.
Розріз на спідниці був високим, але завдяки численним шарам тканини не надто помітним. Під сукню, хоча це було зовсім необов'язково, я вдягнула щільний корсет. У моїй уяві він мав виконувати роль бронежилета. Наскільки ефективного — краще не перевіряти.
А головним моїм заспокійливим засобом була магічна шпилька з повітряним щитом, яку я надійно приколола до підкладки сукні.
Іронічно, але я справді сподівалася добре відпочити на маскараді. Це був один із небагатьох шансів розслабитися, побути собою. Вийти за рамки ролі Лорелай.
Нічого не маю проти її життя, але все ж хочеться зрозуміти, чи я дійсно захопилася головним героєм, чи це просто звичайна реакція молодого організму.
Тому на цей вечір, окрім головного завдання — вижити, я поставила собі ще одне: перетанцювати й переспілкуватися з якомога більшою кількістю чоловіків.
Суто в дослідницьких цілях, звісно.
До королівського палацу я прибула разом із Вільком. Він побажав мені добре відпочити й у розумних межах спробувати знайти лорда Рейвена.
Нічого від нього не сховаєш.
За традицією на бал-маскарад пари прибували окремо, і вважалося добрим знаком знайти свою другу половинку серед різнобарвного натовпу до опівночі.
Але для більшості молоді цей маскарад був способом розслабитися й відпочити від суспільних правил. Музика жвавіша, алкоголю більше, а на невеликі вільності ніхто особливо не звертав уваги.
Як-не-як, це свято Життя, пробудження природи й початку цвітіння священних дерев асторіверу...
Головна бальна зала вражала.
Під стелею кружляли ілюзорні біло-рожеві пелюстки впереміш зі світлячками, а кам'яною підлогою пробігали хвилі світла в такт основним музичним акордам. Між колонами тягнулися квітучі гілки асторіверу — чи то справжні, чи то чергова витівка придворних магів.
Поки що світло пульсувало лише в центрі зали, але, як я знала, ближче до опівночі магія поступово охопить увесь простір аж до стелі. А рівно опівночі вирветься назовні й перетвориться на чарівний салют над палацом.
Справжній магічний шабаш.
Я вирішила спочатку обійти залу по колу. В очах рябіло від блиску кристалів, пір'я й насичених кольорів, але казкова атмосфера пом'якшувала весь цей надмір. Здавалося, сьогодні можна все — і ніхто не засудить.
Серед строкатого натовпу раз у раз виринали маски хижих звірів, демонів і птахів. На мить мені навіть примарився чорний крук.
Я озирнулася, але його вже поглинув натовп.
Ну звісно.
Музика манила танцювати, і я радо приймала запрошення від «лісового кота», «духа», «некроманта», «демона»… Потім вирішила зробити паузу. Мені вже не подобалася тенденція: кожен наступний кавалер виглядав зловісніше за попереднього. Ще трохи — і доведеться танцювати із самою Смертю.
Було весело, подекуди незручно, а часом хотілося втекти, щоб урятувати нові туфлі від незграбних ніг кавалерів. Але точно не нудно. І це було прекрасно.
Лорда Рейвена я не шукала. Знала, що він сам мене знайде, — приколота до підкладки шпилька була тому гарантією. Та й не дуже хотілося зустрічатися з ним першою. Я досі не уявляла, як після таких реалістичних снів зможу спокійно дивитися йому в очі.
Коли я піднесла до губ келих рожевого вина з виразним цитрусовим ароматом, збоку почувся тихий кашель. Хтось явно намагався привернути мою увагу.
— Я б вам не радив цього пити.
Я озирнулася.
Поруч стояв чоловік у чорній масці, що закривала половину обличчя, і мантії з глибоким капюшоном. Із темних складок тканини повільно здіймався дим, який розчинявся в повітрі, не залишаючи й сліду.
Я подумки зітхнула.
Ну ось, і головний бос завітав. «Смерть» чи «Темний володар»?
Від цієї думки мені стало весело, і я демонстративно зробила маленький ковток.
І дивом не осоромилася, виплюнувши все назад.
Що вони сюди налили?!
Рука в чорній рукавичці забрала мій келих, а натомість незнайомець простягнув інший, узявши його з того самого столу. Цього разу в ньому виявився легкий фруктовий сік.
— Ви завжди така? — У його голосі зазвучала веселість, яка зовсім не в'язалася з обраним похмурим образом.
— Не приймаю порад від підозрілих персонажів?
— Робите дурниці, аби тільки по-вашому було.
Я вже збиралася відповісти, але незнайомець ледь помітно всміхнувся.
— Думаю, за ці кілька хвилин я став для вас менш підозрілим. Чи можу тепер запросити вас на танець?
Я відставила келих, зробила вигляд, що замислилася, і впевнено подала йому руку.
Відчуваю, з ним буде цікаво.
— Сподіваюся, ви розбираєтеся не тільки в напоях, а й у танцях.

Нам дісталася досить швидка й пристрасна мелодія. Для зручності лорд Смерть скинув капюшон, залишившись у масці, і ми закружляли танцполом, переплітаючись у рухах, наче інь та ян.
Часом рухи й дотики балансували на межі пристойності. Провокація за провокацією. Але, зізнаюся, у цьому танці було більше суперництва, ніж чуттєвості.
Коли мелодія змінилася на повільнішу, серце трохи заспокоїлося. Я вже приготувалася до розмови, яка зазвичай починається в такі моменти, але партнер мовчав. Здавалося, він продовжував насолоджуватися моментом.
Вальсуючи, я помітила Вайолет. Її маску добре запам'ятала ще під час нашого походу крамницями.
Вона теж пофарбувала волосся! Дурні ідеї — вони такі заразні.
Тепер Вайолет була блондинкою й кружляла в парі з високим чоловіком у масці чорного крука.
По спині пробігли мурашки.
Мій партнер це помітив і трохи ближче притягнув мене до себе.
— Розбите серце?
— Страх птахів.
Він засміявся.
— Тоді, леді, ви не на те свято потрапили. Такими темпами вас тут чекає смерть.
Знав би він, наскільки близький до правди.
— А я думала, що вже в її руках?
— І то правда.
Він пильно подивився мені в обличчя. Звісно, за магічною вуаллю моїх очей не було видно, але складалося враження, ніби він щосили намагався їх розгледіти.
Після легкого повороту незнайомець притягнув мене ближче й ледь торкнувся губами моєї правої руки.
— Залишитеся в моїх руках до опівночі?
Це було красиво. Але я розуміла, що не залишуся.
— Вибачте, але не можу. —  Злегка відсторонилася, збільшуючи дистанцію. — Мене вже зв'язують певні зобов'язання.
— Сумно. Але ще один танець наостанок подаруєте?
Я кивнула, і ми продовжили кружляти залою, весело коментуючи сцени й образи навколо нас.
Після моєї відмови напруга між нами суттєво спала. Тепер ми просто грали в гру: хто краще пожартує або влучніше відповість. З ним було напрочуд легко. Не доводилося добирати слова, зважувати кожен жарт чи перейматися, чи не порушила я чергове правило етикету. Він підхоплював мої дурниці з таким ентузіазмом, ніби ми змагалися за звання головного блазня королівства.
Коли третій танець закінчився, я зрозуміла, що настав час відпустити лорда Смерть.
Світлові хвилі вже дісталися колон і повільно повзли вгору, розсипаючись дрібними іскрами. До опівночі залишалася лише година.
Не варто йому марнувати зі мною час.
— Дякую за чудовий вечір. До опівночі залишилося зовсім небагато, а вам ще потрібно знайти свою долю.
— Гадаєте, вона десь тут?
Я з удаваною серйозністю оглянула залу, переповнену масками, пір'ям і блискітками.
— Ну, якщо не знайдете долю, завжди можете знайти собі ще одну жертву.
Він розсміявся.
— Боюся, після вас усі інші здаватимуться надто слухняними.
— Тоді бажаю вам зустріти когось іще нестерпнішого. Вам до пари.
— Дякую, леді. Хоча не впевнений, що переживу таке щастя.
Він узяв мою руку й галантно схилився над нею.
— Сподіваюся, ми ще зустрінемося.
— Обережніше з бажаннями.
Отже, мій маленький експеримент довів, що я цілком здатна отримувати задоволення від товариства інших чоловіків. Щоправда, ніхто з них так і не викликав того трепету й захоплення, які я відчувала поруч із Ріаном. Може, справа в часі? Чи в магії? Хто знає. Але подумати є над чим.
Під час прощання до нас підійшов високий чоловік у масці крука й простягнув мені руку.
— Скучила?
Від знайомого, злегка хрипкого голосу по спині побігли мурашки.
Цього разу мурашки були зовсім не приємні.
Ну чому він обрав саме цю маску?
— Скучила, — відповіла я й, наче вода, перетекла йому під бік.
Лорд Смерть не зміг приховати здивування навіть під маскою. Дружньо поплескав Ріана по плечу й лише сказав:
— Побачимось.
Ріан повернувся до мене й продовжив:
— А так і не скажеш…
І повів мене в повільному, чарівному танці.
— Я була впевнена, що ти мене знайдеш, — прошепотіла я йому на вухо, встаючи навшпиньки.
— Віриш у магію кохання?
— Просто в магію, — відповіла я, поглядом натякнувши на шпильку.
Він якось втомлено видихнув.
— Щось у твоїх словах є. Останнім часом забагато магії між нами.
Ріан легко закрутив мене в танці, а потім рукою поправив моє волосся.
Усе чесно: сам зіпсував — сам і поправив зачіску.
— Ти сьогодні неймовірно приваблива.
— Дякую. Ти теж, як завжди, гарний. Але мене трохи лякає ця маска.
— Помітив. На щастя, до опівночі залишилося недовго.
Він зробив невелику паузу й продовжив із ноткою суму:
— Цього вечора я зайнятий однією робочою справою. Тому не зможу залишитися з тобою до кінця балу. Але обіцяю, що опівночі буду поруч.
Я здогадувалася, яка саме справа його турбувала, тому зовсім не заперечувала.
А поки ми мали трохи часу, продовжували кружляти в танці.
Повітря в залі дедалі більше густішало й здавалося наелектризованим. Неймовірні відчуття.
Свічки та кристали вже давно згасли, і тепер усе навколо освітлювало лише тепле, розсіяне сяйво магії. Пелюстки кружляли над головами, а світлові хвилі повільно підіймалися колонами все вище й вище.
Якби не та гачкувата маска, я б його поцілувала.
Але не час і не місце.
Може, це моя чутливість до магії так проявляється?
Хтось у дальньому кінці зали махнув рукою в наш бік. Ріан помітив цей жест, м'яко зупинився й провів мене до столиків із напоями та закусками.
Пообіцяв зустрітися ближче до опівночі й пішов.
Я залишилася спостерігати за справжньою магією вечора. За закоханими парами, які трималися разом, за фліртом, що, здавалося, переносився між знайомими незнайомцями разом із повітряними потоками та пелюстками.
Гарний вечір.
Попиваючи сік, я сиділа й думала, як у таку чарівну ніч узагалі може статися щось погане.
Час від часу до мене підходили чоловіки, але я всім відмовляла. Свою пару на цей вечір я вже знайшла, а тепер хотіла просто відпочити.
Хтось одразу йшов, а хтось залишався ненадовго скласти компанію.
Приблизно за п'ятнадцять хвилин до опівночі до мене підійшов чоловік в образі годинникаря.
Маска в нього була дивна — прикривала лише одне око. Але я одразу його впізнала.
Помічник Ріана, який усюди за ним ходить.
Як же його звати?
Навіть не згадаю. Постійно вилітає з голови.
— Леді Вейр, — він злегка вклонився, — вас чекає лорд Рейвен.
І рушив у бік балконів.
Я радо пішла за ним.
На одному з крайніх балконів мене вже чекав Ріан. Мене досі лякала його маска, але я була рада, що йому вдалося звільнитися трохи раніше.
Бальна зала розташовувалася на другому поверсі, проте через перепад висот внутрішній двір був іще приблизно на поверх нижче. З балконів відкривався чудовий краєвид на королівський сад і місто, вогні якого мерехтіли вдалині.
Я підійшла ближче до поручня.
— Тут дуже гарно, Ріане.
— Радий, що тобі сподобалося, Лорелай.
Здавалося б, звичайні слова.
Але від його голосу мороз пробіг по шкірі.
У ньому не було звичного тепла й ласки.
— Я підготував для тебе сюрприз.
Він відійшов до бічної стіни балкона, щось натиснув — і частина кам'яної кладки безшумно розсунулася.
За нею відкрився вузький прохід.
Я помітила, що одна з магічних світлових ліній тягнулася просто всередину й кудись униз. Її сяйво відкидало на стіни моторошні тіні від маски крука.
І щось мені зовсім не захотілося туди йти.
Я сіла на широке поруччя балкона й покликала його до себе:
— Мені й тут добре.
Він якось криво всміхнувся. Обережно взяв мене за руку й поцілував її тильний бік.
Якось без вогнику.
— Я старався тебе вразити. Там, — він кивнув у бік проходу, — на тебе чекає справжня магія. Місце запуску феєрверків, таке не кожен день побачиш.
— Звучить і справді привабливо, — промуркотіла я.
Але мені хотілося дещо перевірити.
Я потягнулася до нього, начебто за поцілунком, і спробувала трохи підняти маску.
Та щойно мої пальці торкнулися її краю, він відсахнувся.
— Почекай до опівночі. Я подарую тобі найкращий поцілунок, Лорі, у світлі істинного джерела.
Він відступив на крок, простягнув руку й знову покликав:
— Ти йдеш?
А я повернулася до саду, начебто хотіла востаннє помилуватися краєвидом.
Насправді ж гарячково зважувала всі за і проти.
На вході до балкону стояв помічник. Після відкриття стіни до нас ніхто не підходив. Здавалося, ніхто нічого не почув і не побачив.
І щось мені підказувало, що перевіряти, куди веде той коридор, не варто.
Залишався єдиний варіант втечі.
Уперед і вниз.
Розуміючи, що пауза затягнулася, я швидко перекинула ноги через поруччя й стрибнула.
Сподіваюся, шпилька розрахована на падіння з умовно третього поверху.
Я заплющила очі й потягнулася до одного зі своїх магічних джерел.
Мені потрібне м'яке приземлення.
Ще в повітрі шпилька розбилася.
Але замість бризу, як минулого разу, навколо мене здійнялася справжня грозова буря.
Повітря закрутилося шаленим вихором, підхопило мене й загальмувало падіння.