Розділ 6 Запрошення

Я крутилася в ліжку без сну. Вечір так багатообіцяюче почався і так гірко закінчився.
У голові знову прокрутився момент, як лорд Рейвен, щойно ми сіли в карету, «покликав» «Сльозу Ельфа» назад у футляр. У кареті відразу стало темніше й похмуріше.
А далі на мене чекав допит, ввічливо замаскований під невимушену світську розмову. Про що і з ким я говорила протягом вечора, без права промовчати. Точніше, змовчати можна було. Тільки я не бачила сенсу, якщо навпроти сидить людина, яка будь-якої миті може залізти тобі в голову. Тільки дай привід…
Ні, хотілося трохи покричати в подушку.
Не можу заснути!
Відчуття невідомості й провини кололи мене, наче голочки, щойно я намагалася відволіктися. Усе мало відбутися не так, і тепер я боялася наслідків.
У книжній версії Вайолет після спроби зламати замок прикраси запанікувала, побачивши, що леді Вейр сильно вдарилася головою об стіну. З носа пішла кров. Вайолет злякалася, що вбила людину.
Тому побігла до прислуги, сказала, що почула сильний шум у вбиральні, після чого загубилася в хаосі натовпу. Тієї ж ночі вона викрала прикрасу зі столичного маєтку Рейвенів. Вона не знала, що краде в людини, пов'язаної з Таємною канцелярією. І змогла дивом, завдяки дурості, відвазі й неймовірному везінню провернути цю аферу. Без роялів у кущах не обійшлося. Далі, за неймовірним збігом обставин (знову ж таки), її направили як консультантку від академії на допомогу слідчим. Бо ті запідозрили, що так «роз'їсти» захист міг хтось із даром Поглинача, а таких людей у королівстві досить мало.
І саме з цього запрошення почалося спілкування між книжними Ріаном і Вайолет.
А тепер я не знала, як бути.
І Ріан зі своїм «граєте проти мене»…
Це було до біса несправедливо. І водночас правдиво.
Якщо подумати, за умови, що пограбування все-таки відбудеться, я, знаючи про злочин, не попередила його. Це певною мірою робить мене співучасницею.
Бездіяльність — це ж теж вибір.
З іншого боку, якщо я його попереджу, то ще більше зміню сюжет…
Змирившись із тим, що сон не йде, сіла на ліжку.
Мої книжні вбивці дізналися про мій дар від Вайолет. Але тепер вона нікому не скаже.
Правильно? Правильно.
Тоді моя смерть під час маскараду вже відвернена.
І все завдяки Ріану.
І чи готова я зараз відплатити йому за це мовчанням?
Мабуть, ні.
Я собі цього не пробачу. Після цієї думки на душі стало легше. Залишилося відправити послання.
Встала, накинула домашній халат і пішла шукати спальню лорда Вейра.
На щастя, у нього чутливий сон, і вже через три хвилини після мого стуку він відчинив двері. Сонний, стривожений, але готовий слухати.
Свята людина.
— Мені потрібна допомога, батьку. Точніше, Ріану.
— Я тебе слухаю.
Він указав мені на крісло біля вікна.
Через десять хвилин лорд Вейр відправив вогнем послання моєму нареченому. У ньому попереджав, що цієї ночі буде вчинено спробу проникнення до його маєтку, а мета крадіїв — «Сльоза Ельфа».
На запитання, звідки в мене така впевненість, я відповіла, що й сама не знаю. Можливо, це якось пов'язано з тим, що весь вечір я носила ельфійський артефакт. Але щойно Ріан зняв із мене прикрасу, з голови не виходить відчуття, що цієї ночі вона опиниться в чужих руках. Вільк Вейр прийняв цю відповідь, хоча не впевнена, що повірив кожному слову.
Подумки я попросила пробачення у Вайолет.

***

Наступний день минув в очікуванні. Я й сама не знала чого. Відповіді лорда Рейвена? Новини про викрадення прикраси в газетах? Гучного затримання студентки? Не знаю.
Я очікувала всього, але не тиші.
До обіду я двічі поцікавилася, чи не приходила кореспонденція. Після обіду перестала запитувати, щоб не викликати зайвих підозр. Але від цього чекати стало не легше.
І тільки ввечері, коли сонце вже торкалося верхівок дерев за вікном, Марі повідомила, що до мене прийшов наречений.
Взявши себе в руки, я поправила домашню сукню й спустилася на перший поверх.
Ріан чекав у холі. Стояв біля високого вікна, розглядаючи щось у саду, й повернувся на звук моїх кроків. На вигляд — абсолютно спокійний. Ніби вчора ми не посварилися, а сьогодні він не отримав попередження про можливе пограбування власного маєтку.
Заздрю такій витримці.
— Рада вас бачити, лорде Рейвен.
Ввічлива, спокійна, а там хай як буде.
— І я радий. — Його обличчям промайнула легка усмішка. — Маю попередити, я ненадовго.
Почувши це, я вказала на бічну вітальню майже біля входу. Невелика кімната з двома кріслами, низьким столиком і широкими вікнами, крізь які ще пробивалося вечірнє світло. Для короткої розмови — саме те.
Швидко покінчивши зі світськими умовностями й дочекавшись, поки Марі принесе чай і знову піде на кухню, ми залишилися наодинці — з відчиненими навстіж дверима й купою відкритих питань, що зависли в повітрі.
На правах господині я вирішила відразу перейти до суті.
— Ви отримали моє повідомлення?
Це питання мучило мене весь день.
— Так. Це був найоригінальніший спосіб проявити симпатію.
Він сказав це так невимушено, ніби я надіслала йому букет квітів, а не попередження про злочин.
Невже батько щось додав від себе? Хоча навряд.
Попри спокійний тон, очі Ріана світилися теплом. І це остаточно збивало мене з пантелику. Учора він дивився на мене так, ніби я особисто зрадила інтереси королівства, а сьогодні сидить, усміхається й п'є чай.
Я не витримала, нахилилася ближче й понизила голос:
— Цієї ночі нічого не сталося?
Ріан не поспішав відповідати.
Він зробив невеликий ковток гарячого напою, поставив чашку на блюдце й уважно подивився на мене. А потім теж нахилився трохи ближче.
— А що мало статися, Лорі?
Від того, як він вимовив моє ім'я, по спині пробігли мурашки.
— Усе сталося так, як і мало. Тобі не варто ні про що хвилюватися.
Я на мить забула навіть про прикрасу.
— Ми вже на «ти»? — Я підняла ліву брову.
Я думала, ми тут в аристократів граємося.
— Після вчорашнього, думаю, варто перейти на новий рівень. Не проти?
Він усміхнувся трохи ширше, і від учорашньої холодності не залишилося й сліду.
Коли він вмикає оцей хлопчачий оптимізм, я не можу його не підтримати.
— Не проти.
— От і добре!
Він несподівано легенько сплеснув у долоні, ніби ми щойно домовилися про щось надзвичайно важливе.
— На честь нашого зближення я хотів би ближче познайомити тебе зі своїм найкращим другом, Себастіяном. Пропоную завтра разом прогулятися королівським парком.
Я відкинулася на спинку крісла, намагаючись зрозуміти, звідки раптом повіяв такий ентузіазм.
— Звучить чудово, але…
— Так, але… — Він простягнув руку й легко торкнувся мого зап'ястя. — Ідеально було б покликати якусь твою подругу.
Його пальці залишалися на моїй руці, а погляд був напрочуд невинним.
Надто невинним.
— Але ж ти в місті певною мірою новенька…
Він зробив паузу, наче справді замислився над цією складною проблемою.
А я вже зрозуміла, до чого він веде.
— Як добре, що вчора ти так чудово порозумілася з міс Вердана. Запросиш її скласти нам компанію?
Невже сподобалася? А так і не скажеш.
Ріан злегка поперхнувся.
А не треба лізти мені в голову без дозволу!
Я зробила вигляд, що нічого не помітила, й обережно вивільнила зап'ястя.
— Ідея хороша, але ми з міс Вердана не настільки близькі. І я не впевнена, що вона захоче змінювати свої плани.
Намагалася відповісти максимально дипломатично.
Ріан подивився на мене з таким виразом, ніби я щойно запропонувала йому повірити в рожевих поні та магію дружби.
— Перестань, Лорі. Учора ти врятувала її. Та й, вибач, але я не знаю жодної вільної дівчини в цій країні, яка відмовилася б від прогулянки в компанії кронпринца. Думаю, вона скасує всі плани й приєднається до нас. То запросиш?
І то правда, друг у нас непростий.
Здається, хтось вирішив усе ж таки полювати на «мишу».
Ну що ж, заважати не буду.
— Добре. Я можу забрати її, і ми разом приїдемо. Підходить?
— Не варто. Я за тобою заїду, а для подруги, — він особливо виділив це слово, — замовлю окремий транспорт. Напиши, щоб о шістнадцятій була готова біля головного входу до студентського містечка. І не хвилюйся, ми справді просто прогуляємося.
Ріан підвівся, даючи зрозуміти, що аудієнцію завершено. Я встала слідом, щоб провести його, але думки вже розбіглися в різні боки.
Відповіді про вчорашню ніч я так і не отримала. Зате тепер маю організувати йому побачення з дівчиною, яку ще вчора він підозрював у всіх смертних гріхах.
Чудово.
Біля вхідних дверей Ріан узяв мою руку й торкнувся губами пальців. Цілком пристойний жест для нареченого.
От тільки руку він відпускати не поспішав.
Я підвела очі.
— Ми ж перейшли на «ти», правда?
Здавалося, він запитував зовсім не про форму звертання.
— Так, — відповіла я автоматично.
Його великий палець ледь помітно ковзнув по моїх пальцях, перш ніж він нарешті відпустив руку.
— Тоді я буду радий частіше чути своє ім'я з твоїх вуст.
І знову ця усмішка.
Та сама, від якої хотілося повірити, що все набагато простіше, ніж здається.
Його усмішка на прощання підкупала, але лише трохи приглушила відчуття, що мене щойно нахабно використали.
Коли він нарешті вийшов із будинку, я зробила для себе три висновки:
Філерній сцені бути.
Мені не довіряють.
Мене використовують.
Але нічого не залишалося, окрім як підіграти й написати запрошення, від якого неможливо відмовитися.