Розділ 4 Ефект метелика (2)

Більшу частину дороги я милувалася вечірнім містом. Столиця була різнобарвною й неоднорідною, відчувалося, що тут прожило чимало поколінь. Десь височіли шпилі, десь визирали вежі, а десь ховалися невеликі двоповерхові будинки з магазинчиками на першому поверсі.
Пахло весною. Зелень навколо прокидалася.
Мій супутник із розумінням поставився до бажання помовчати й насолодитися краєвидами, тому просто сидів навпроти, перечитуючи повідомлення, які йому в кареті передав помічник.
Зловила себе на думці, що більше не відчуваю тривоги в компанії лорда-нареченого. Навпаки, з'явилося відчуття, що ми в одній команді й, якщо я оступлюся, мене підхоплять.
Підступне відчуття.
Маєток Гарінгтонів розташовувався за містом. Його молодий вік видавали ще не розрослий сад і яскравий блиск облицювального каменю.
Будинок заворожував.
Ще в книжці згадувалося, що Гарінгтони не належали до дванадцяти Великих Родів, а походили з молодшої гілки четвертого Великого Роду — Хайк. Але завдяки торгівлі та інвестиціям у науку вони здобули репутацію неофіційного тринадцятого.
Час від часу Гарінгтони проводили пишні вечори, де можна було зустріти не тільки знать, а й учених, талановитих молодих магів та просто відомих у своїх сферах людей. Часто ще на початку їхньої кар'єри.
Подружжя Елеонора й Едвард Гарінгтони колекціонували таланти.
Оскільки ми з Ріаном були представниками двох Великих Родів, після прибуття нас одразу ж перехопили господарі вечора. Особливо їх потішило, що саме на їхньому вечорі з'явилася «Сльоза Ельфа».
Щоб привернути увагу до цього факту, нам влаштували ексклюзивну екскурсію основними залами й акуратно вибили з нас обіцянку активно танцювати.
Мінімум п'ять танців. Мінімум.
В ідеалі — десять. «Ви ж такі молоді!»
Не подумайте, я не проти потанцювати, але одна мелодія зазвичай тривала щонайменше п'ять хвилин.
У цей момент я пошкодувала, що взула високі підбори.
Виявилося, що на таких вечорах і балах більшість гостей просто їдять, розмовляють або грають в ігри в окремих залах. Але що цікавіші пари на танцювальному майданчику, то більше глядачів вони збирають і тим святковішою стає загальна атмосфера.
Логіка, думаю, зрозуміла.
Втомившись від миготіння різних облич та однотипних розмов, ми пішли до бальної зали.
Перший танець був простий, схожий на вальс. Принаймні так мені здалося, коли я спостерігала за іншими парами.
— Сподіваюся, ви не збираєтеся виконувати обіцянку господарям буквально? — запитала я, вкладаючи руку в долоню Ріана.
— Ви про п'ять танців?
— Я про десять. Мої ноги на таке не погоджувалися.
Він усміхнувся.
— Тоді почнімо з одного. А далі подивимось.
Музика набирала обертів, і Ріан упевнено повів мене за собою. На щастя, тіло Лорелай чудово пам'ятало рухи, тому замість того, щоб рахувати кроки, я могла просто насолоджуватися танцем.
Спочатку трохи заважала різниця в зрості. Та Ріан, здається, швидко це помітив, опустив трохи нижче руки й ледь нахилив голову, коли наші погляди зустрілися.
От же ж уважний чоловік.
Його долоня впевнено лежала на моїй спині, підтримуючи під час поворотів. Жодного зайвого руху, жодної незручності. З ним було напрочуд легко. Я навіть зловила себе на тому, що перестала думати, куди ставити ноги.
А потім він раптом закрутив мене швидше, ніж я очікувала.
Я здивовано підняла на нього очі, а він усміхався. Не тією стриманою, ввічливою усмішкою, яку я вже встигла запам'ятати, а відкритою, щирою.
Спеціальною усмішкою для мене.
І я не втрималася від усмішки у відповідь.
На мить здалося, що ми справді закохана пара. Не заручені за договором, не маг і дівчина з проблемним даром, а двоє людей, яким просто добре разом.
Музика була надто швидкою для розмов, але вони нам і не знадобилися.
Коли вона стихла, я навіть трохи засмутилася.
— Ну що, ще чотири? — запитав Ріан, не випускаючи моєї руки.
— Ви небезпечна людина, лорде Рейвен.
— І це ви зрозуміли лише зараз?
Я розсміялася.
Саме в цей момент помітила, що до нас крізь натовп дуже впевнено прямує ельф.
Так, саме ельф.
Невисокий, із коротким волоссям, яке чудово підкреслювало його гострі вушка. У розкішному костюмі, розшитому срібними нитками.
Реально ельф.
Його обличчя не виражало жодних емоцій, тільки очі уважно дивилися на мене.
— Лорде Ріане Рейвен, леді Лорелай Вейр. — Він злегка нахилив голову на знак привітання, від чого кафа на його лівому вусі, з якої звисали тоненькі срібні ниточки, наче тихенько задзвеніла. — Поки йшов до вас, замилувався красою та світлом вашої душі. Навіть засумнівався, чи варто зранку брати сургуч до рук.
Він говорив рівно, але очі видавали усмішку, тож я широко усміхнулася у відповідь.
— Може, тоді й не треба, А’ель’Лорансе? Пориви душі безцінні. — Ріан перехопив в офіціанта два келихи й запропонував один ельфу.
Той несподівано взяв.
— Традиції важливіші. Та й псувати ранок я буду не Дому цієї красуні, а вашому, лорде Рейвен. — Він відсалютував келихом і трохи відпив. — Але якщо ви нарешті представите мене своїй супутниці й дозволите запросити її на один танець, то я, можливо, відмовлюся від ідеї відправити до вас офіційну процесію о п'ятій ранку. Перенесемо на дванадцяту.
— Дякую, що бережете мій сон. — Ріан теж відпив. — Лорелай, це А’ель’Лоранс, поважний посол Веліарії. Наскільки я знаю, чудовий партнер по танцю, тож, якщо захочете на один танець змінити руку, я поступлюся.
Я простягнула руку назустріч ельфу й злегка присіла:
— Рада знайомству, А’ель’Лорансе. З радістю з вами потанцюю.
Обмінявши келих на мою руку — не дуже рівноцінний обмін, вам скажу, — ельф повів мене назад на танцювальний майданчик.
Зазвучала нова мелодія, повільніша й розміреніша. Ми зробили кілька кроків, звикаючи до рухів одне одного. А’ель’Лоранс виявився напрочуд приємним партнером. Він вів легко, без зайвого поспіху, і я нарешті могла трохи перевести подих після попереднього танцю.
Щойно ми станцювалися, ельф почав розмову.
— Знаєте, майстру А’ель’Касіану ви б сподобалися.
— Невже я чимось схожа на ельфійку?
— Ні. — На мить його рівний тон наче трохи схибив, а в очах промайнули вогники. — Не в цьому справа. Один з елементів прикраси не залежить від майстра, і ви чудово доповнили його талант.
— Дякую за таку уважність… Дозвольте поцікавитися, а ви справді відправили б делегацію ельфів у таку рань, тільки щоб насолити лорду Рейвену?
Він елегантно крутнув мене в танці й продовжив:
— Ми ранні пташки, а лорд Рейвен знав, на що йшов. І це сумно. Я думав, що саме він буде першим, хто поверне вкрадене.
Я не знала, що на це відповісти.
Дещо посол мав рацію. Я ще не належала до Роду свого нареченого, тому могла дозволити собі нейтралітет.
Музика несподівано закінчилася, і, обмінявшись люб'язностями, ми попрямували назад до лорда Рейвена.
Не дійшовши кількох метрів до ніші, де він на нас очікував, я зіткнулася з наслідками чиєїсь необережності: якась пані різко повернулася, і вино з її келиха розлилося по спідниці моєї сукні.
Ну от, моє грозове небо заполонили червоні спрайти.
І я згадала про сюжет.