Розділ 1

Я стукалася лобом об скло вікна, думаючи: за що мені все це?
Тук-тук-тук.
Холод трохи приводив до тями, а легкий біль у голові доводив, що я жива. І якщо продовжу в тому ж дусі, то скоро буде гуля.
Не аристократична, чортова гуля.
Ця думка нарешті відвернула мене від вікна.
І так, що я маю на цей момент? Я попала по дурості. На чортовій cumpurumpi!
Варто почати спочатку.
У купе поїзда хтось залишив милий фентезійний романчик. Дорога обіцяла бути довгою, власника книжки у вагоні не знайшлося, тож чому б не почитати? Особливо якщо хтось забув, що в поїздах зазвичай не ловить інтернет, а в телефон нічого заздалегідь не завантажив. Не будемо показувати пальцями.
Отже, я залпом прочитала милу історію про збіднілу дворянку-асасинку (хе-хе), яка закохується в супергарячого лорда — керівника одного з відділів Таємної канцелярії, майстра розгадувати загадки. Щоправда, особистість нашої дев’ятнадцятирічної героїні він розгадував аж двісті сторінок. Ну, з ким не буває.
Історія закінчується тим, що «кіт» нарешті ловить «мишку», заколот проти влади розкрито, попереду весілля, щасливий кінець. Усе як ми любимо.
Але є один маленький нюансик.
Під час однієї з інтриг помирає наречена головного героя, з якою він аж ніяк не планував жити довго й щасливо. Персонаж для насмішки. Просто нотка драми, додана в сюжет, щоб між новоспеченими закоханими начебто виникла перепона. А потім ця ж перепона зручно розсмоктується, додаючи історії трагізму й розплутуючи сюжетний вузол. Бо головному герою вже не потрібно наприкінці обирати між обов’язком і коханням. Та й мотивація для екшену з’являється одразу: є смерть, є загадка, є кого шукати й за що мститися.
І все було б добре. 
Історія як історія. Таких повно. Під кінець я навіть встигла пройнятися почуттями до героїв. Ну, або принаймні до тих, кому авторка дала достатньо сторінок, щоб вони здавалися живими.
Але наприкінці вона додала дивну фразу:
«Як добре, що я не побоялася сказати cumpurumpi cumpertuper. І справді дієве заклинання вдачі».
Коли я це прочитала, то подумала: яку дичину щойно прочитала?
Звідки це взагалі взялося? До чого? Кому?
На початку щось згадувалося про те, як головна героїня ворожила на судженого й щось там бурмотіла. Але серйозно? Оця абракадабра — і є те саме секретне заклинання?
Я засміялася й почала перекривляти cumpurumpi cumpertuper.
Кукумбер якийсь. Повний.
Ну чесно, давайте вже якось повернемося до латини. Чи хоча б до чогось, що на неї схоже. Так солідніше. Магічніше. І не викликає бажання перевірити, чи не переплутала авторка рукопис із записами дитини, яка вперше залишилася сама з клавіатурою.
Добре хоч, що в купе на той момент я була сама. 
Вагон сильно й різко штовхнуло. Я злетіла з другої полиці, встигнувши подумати, якщо ось так помру від удару головою об столик, це буде дуже дурна смерть в наш час.
А потім розплющила очі.
І виявила, що тепер я — другорядний персонаж щойно прочитаного роману.
Та сама наречена, яку вбивають приблизно на п'ятидесятій сторінці.
Тож як мінімум десь головою я все-таки вдарилась.

***

Я продовжувала дивитися в запотівше вікно й думати про нього. Тьху, про себе.
У тілі Лорелай Вейр я вже три дні. Для всіх у домі я просто трохи застудилася. Дякую грілці, аналогу термометра й моєму шоковому стану — усі домочадці повірили.
За цей час я встигла трохи взяти себе в руки, звикнути до нового тіла, погортати місцеві газети й переглянути книжки з етикету. Я хочу додому! Але першочергово потрібно вижити тут.
Висновки, до яких я дійшла: усе погано. Але не зовсім.
Плюси. Лорелай — миловидна дівчина: світло-русяве волосся, блакитні очі, середній зріст. Її спогадів у мене немає, але тіло має чудову м'язову пам'ять: жести, ходу, навіть танцювальні па. Якщо не замислюватися, а просто діяти, бажане виходить само собою. Я пробувала перед дзеркалом повторювати поклони з книжки. Жити можна. З письмом і читанням аналогічно. Таке відчуття, ніби мозок і руки самі мене ведуть. Це неабияк порадувало. З прочитаного пам'ятаю, що Лорі тиха й спокійна дівчина. Тож тактика мовчати, відповідати короткими ввічливими фразами й сором'язливо опускати очі має спрацювати. З її батьком поки що працює.
Мінуси. Через загальну світлу зовнішність Лорі має трохи нездоровий вигляд. Активної магії в неї немає. Вона повністю залежить від батька, а через півроку, як не помре, — від чоловіка. Перспективи звичайно такі собі. У книжці вона рідко виходила у світ, тому дізнаватися нову інформацію, не викликаючи підозр, буде складно. До того ж лише пару тижнів тому вона повернулася з батьком в столицю, тож подруг і добрих знайомих тут іще не нажила. Ну таке.І головне: її вб'ють за два тижні, якщо орієнтуватися на розклад світських подій.
У мої роздуми увірвалася приємна жінка в темно-синій сукні, схожій на дорогу форму для прислуги.
— Міс Лорелай, надійшло повідомлення від вашого нареченого. Він хоче завітати до вас на післяобіднє чаювання, щоб особисто пересвідчитися у вашому здоров'ї.
Сказавши це, Марі, особиста помічниця й наставниця Лорі, поставила букет у вазу.
— Це дуже зворушливий жест із його боку. Міс, вам подобаються квіти? Якщо ні, я можу натякнути посильному лорда Рейвен на ваші побажання.
— Вони гарні, Марі. Але я не впевнена, що готова. Я ще недостатньо добре почуваюся…
— Міс Лорі, — погляд Марі потеплішав, — вам не варто хвилюватися. Лікар підтвердив, що ви здорові. Це нормально — ніяковіти в присутності нареченого. Але відмови не приймуть ані лорд, ані ваш батько.
Натяк зрозумілий.
Хочу я чи ні, а перед очі найпрекраснішого маю з'явитися.
Часу на підготовку було достатньо. Але в цьому світі було дуже багато сходів. Це втомлює.
Я не знаю, хто вирішив, що люди повинні жити в будинках, де для переходу з однієї кімнати до іншої потрібно подолати дванадцять сходинок, обійти галерею, спуститися ще на п'ять і не забути привітатися з портретом якогось давно померлого дядька. Але якщо я колись зустріну цю людину, то обов'язково попрошу її пояснити, чому не можна було просто зробити коридор. Сумую за мінімалізмом.
Зрештою, я розібралася з одягом, місцем проведення чаювання й навіть підібрала милу книжку з домашньої бібліотеки. За моєю задумкою, за її читанням головний герой мав мене застати в малій залі.
Зупинилась на красивому виданні «Столичний атлас. Архітектура і мода». Спочатку хотіла взяти «Помолімося», але вирішила пожаліти молодого чоловіка. Нехай думає, що його наречена захоплена столичною архітектурою та облаштуванням нового життя. Хоча, якщо подумати, це теж було правдою. Просто в моєму випадку нове життя вимагало термінового ремонту.