Розділ 16

У зовнішній стінці екіпажу була суттєва вм'ятина, удар пройшов по дотичній, зачепивши вікна, від того пішла тріщина і майже розбилося скло. Я доторкнулася до місця удару, дерево обшивки було злегка обпалене, тріщини теж запеклися. Але напівтемрява заважала вивчити сліди детальніше, занотувати знайдене і навіть замалювати його. Яку магію тут використали? Про бойові елементалі я чула, але ніколи їх не бачила. Наприклад, у випадку з вогняними, це був би вже не просто згусток вогню, а субстанція важча і небезпечніша. Однак кому потрібен наш екіпаж?.. І що саме зробила Ціара, як саме «затримала» переслідувачів? І головне питання, навіщо взагалі комусь нас переслідувати? 

— Вам не варто про це думати, пані, бо це наша справа, — Мордред вийшов з-за екіпажу і поклав руку на місце удару, закриваючи його від мене. Другою долонею він прикривав рота, позіхаючи, нагадуючи таким чином, що на відміну від мене чи Ціари сам Мордред у поїздці не сумував, а працював. 

— Але я хочу знати, — наполягла я на своєму праві. — Моє життя було під загрозою. Життя мого брата.

— А якщо я розповім, то що будете робити далі? Чим допоможете? — поцікавився він.

— Спосіб має бути!

— Вірю, але «має бути» — це не те саме, що і є, — посміхнувся він, потягнувся долонею до мого обличчя і майже приклав палець до моїх губ. — Не варто кидатися заявами, коли їх виконати складно, пані.

Я зніяковіла, але Мордред уже відійшов від мене і взявся за багаж. До нього вже поспішали на допомогу слуги. Рідний дім, на моє здивування, не спав, хоча навколо була глуха ніч. 

— Айві, моя дівчинко, ти повернулася, — тітонька вибігла нас зустрічати, незважаючи на пізній час. Вона потягнулася мене обійняти за звичкою, але я виставила руку, не даючи їй цього зробити. Звісно вона здивувалася навіть зніяковіла. А мені відразу стало гірко і неприємно, ніби від мене відрізали важливу частину мого життя. — Вранці до нас прибув кур'єр з королівським посланням. Тож ми чекали…

— Що ще було сказано в посланні? — одразу ж поцікавилася я.

— Ходімо всередину, — тітка поглянула на моїх супроводжуючих і потягнула мене за руку. — Батько й Артур уже чекають на нас.

— Тільки про Брайана треба подбати!

— Звичайно, ми вже запросили мага-лікаря з Ейраха, він також чекає в гостьовій кімнаті, — вона поклала руку мені на плече, як зазвичай це робила. Дотик ніби обпік мене, таким несподіваним він був. Незвичний страх змусив мене сіпнутися.

— Не треба, — попросила я тітоньку. Та здивовано нахмурилася і сказала:

— Тобі доведеться багато чого пояснити, моя дорогенька.

Так, доведеться, подумки погодилася я, але вголос нічого не сказала. Не хотілося, щоб мої слова чули північани, бо ще доповідатимуть про розголошення королівських таємниць, най би вони кригою покрилися. Північани, до речі, не стали відходити далеко від екіпажу, надаючи мені і моїм родичам вирішити, де розташувати всіх трьох.

— Тітонько, будь ласка, нам варто подбати про моїх супроводжуючих…

— Добре, Айві, я розпоряжуся, — вона дістала укажчик, викликала елементаля і наказала: — Надати кімнати, вечерю, гарячі напої і виконати побутові вимоги. Покажіть їм гостинність роду Леайх.

Елементаль спалахнув і зник, прямуючи до слуг і покоївок. Я простежила за ним поглядом, ще раз поглянула в бік північан, а потім все ж пішла за тіткою. Зараз на мене чекала битва, виграти яку я не могла. Буду мовчати — ображу родичів, розповім все — і нікому невідомо, як вони відреагують. Ні, я не боялася за себе. Мене вони не стали би сварити і пальцем не торкнулися. Я була впевнена в тому, що мене підтримують, що моя сім'я — дійсно близькі мені дорогі люди. 

Але батько міг упертися і спробувати всіма правдами і неправдами залишити мене вдома. Бо саме мені було б краще, бо він мріяв про інше майбутнє для своєї дочки. І що тоді? Мене або заберуть силоміць, або я залишусь, але моя родина потрапить у королівську немилість, розкриється те, що я порушила угоду про нерозголошення, а далі нас всіх очікують штрафи, суди, загальний осуд…

— Чесно тобі скажу, Айві, ми не в захваті від того, що відбувається, — вимовила тітонька. — Я особисто нажахана.

— Розумію. Вибач, будь ласка.

Я йшла по знайомому з дитинству будинку, ніби вперше. Прощатися не хотілося, їхати звідси кудись також, чому не звернути у правий коридор і не залишитися у бібліотеці, як то було завжди?

Ось довгі головні сходи, з яких ми з братами якось з'їхали в дерев'яному ящику з-під овочів. Вперше я бачила, щоб дорослі і сміялися, і плакали. Нас мали покарати за зайву безпечність і ризик, але ящик був з необроблених планок, тож фактично ми самі себе покарали того разу. Наступного дня мама витягала з нас скалки і мазала їх загоювальною маззю, від якої все свербіло.

Ось картини, намальовані бабусею: ніжні квіти, рожеві заходи сонця, темний ліс у сутінках, вогні Ейраха на горизонті. Я майже не пам'ятала її, була занадто маленькою, коли вона померла. Але батько досі часто стояв перед картинами і милувався ними, ніби десь там за намальованим деревом або серпанком бачив щось ще, щось своє — чи то спогади, чи то відбиток авторки.

Тітонька без зайвих слів провела мене до батькового кабінету. У коридорі на другому поверсі було чимало портретів — наших, сімейних. Не всі вони були написані в реалістичному вигляді, особливо мені подобалася та картина, де ми з братами немов повітряні елементалі — круглі, жовтуваті і відрізняємося тільки очима і довжиною волосся. Батько був відверто шокований, побачивши результат, а мама сміялася до сліз. Але картину не викинули, вона зайняла своє місце серед інших.