Розділ 10

Брайан дивився на мене непроникним поглядом і досить довго мовчав. Мені теж сказати було нічого. Ми двоє нагадували погорільців: у брата була рука на перев'язі і довга подряпина на щоці, моїй сукні не пощастило з власницею, а замість модних черевичок на моїх ногах були чоловічі чоботи, в яких бовталася нога. Я в черговий раз витягнула руки і помилувалася довгими чорними чоловічими рукавичками майже по лікоть. Вони також були чужими, пальці в них — задовгі і заширокі для моїх рук, але, так би мовити, в голодний рік не крутять носом і від січки. Зате завдяки цим рукавичкам я могла короткочасно обійняти брата, не завдавши йому шкоди.

Ми сиділи ніс до носа в нашому екіпажі. Він не постраждав, як і більшість транспорту. Cнігові лосі обійшли поставлені рядами екіпажі стороною разом з прилеглим до стоянки загоном з кіньми. Напевно, лосі вирішили, що екіпажі є частиною дивного чужого стада.

— Ти все-таки вляпалася, — Брайан не питав, він уже знав. Перед тим, як опинитися в екіпажі, я бачила, як з братом спілкувався той самий рудий посадовець, який не назвався мені, зі шрамом на лобі.

— Не з власної волі, — я знизала плечима і обережно поцікавилася: — Що тобі сказали?

— Що на полюванні ти приділила вдосталь уваги якомусь північному лорду, він запропонував тобі одружитися і ти погодилася… Що таке лорд? Це такий жарт? — він нахмурився.

На жаль, ніхто не жартував. Але здивування брата було зрозумілим. Закохатися з першого погляду — це не про мене. А лордів в Асорії не було з тих пір, як замість розрізнених територій тут з'явилося королівство і почалося правління першої королівської династії, тобто останній лорд зник сім століть назад. Але на півночі вони були. Там лордом — точніше крижаним лордом — називали того крижаного мага, який займав одну з Вітряних веж. Що це за вежі, я не мала ні найменшого уявлення.

— Сподіваюся, вам сподобається, вежа дуже красива, — сказав мені крижаний лорд при зустрічі. Це був той самий маг, якого я зустріла в лісі. Запах був тим самим, і ще я впізнала його голос, а на масці помітила подряпину, яку залишила кам'яна магія розлюченного діда. — Дозвольте представитися. Трін Ард-тарна.

— Айві Леайх. І я не планувала кудись їхати з рідного дому…

— Розумію, я вас добре розумію, але нічого вдіяти вже не можу, — зітхнув він так, ніби дійсно розумів, і простягнув мені ті самі рукавички. — Прошу, пані Айві, скористайтеся. У випадку необережного дотику вони допоможуть.

— Але хапатися за інших не варто? Обіймати? Цілувати?.. — слова з мене лилися все швидше і швидше, руки тремтіли, стискаючи рукавички. Одна частина мене перебувала в абсолютній паніці, світ розвалювався, я залишалася без притулку, без знайомого затишку рідного дома і рідних людей. Інша частина борсалася в надлишку нової інформації — лорди, королівські договори, доступ до королівських таємниць, наявність під боком справжнього крижаного мага, можливість дізнатися правду, яка ховалася за міфами і легендами.

— Не варто, — він потягнувся долонею до моїх рук і завмер, не торкнувшись. Хоча міг, якщо я правильно зрозуміла ситуацію, у якій ми застрягли. По-перше, ми заручені, по-друге, я — дзеркало. Він міг торкнутися мене навіть голою рукою, не боячись обпекти холодом, якщо б звісно зняв свої рукавиці.

— Я зрозуміла вас, — пробурмотіла я.

— Я постараюся повернути снігових лосів назад у місця їхньої зимівлі якомога швидше. Це займе не більше чотирьох днів. Витратьте цей час на себе, пані. Попрощайтеся з рідними, візьміть з собою те, що хочете взяти…

— Всю свою бібліотеку? — хмикнула я.

— Вона велика?

— Сімейна налічує понад три тисячі книг. Моя особиста — це вісімсот сорок або вісімсот п'ятдесят томів, не рахуючи підбірок газет, колекції студентського самвидаву та інших дрібниць, — зітхнула я. Маг закашлявся, задихнувся повітрям і спробував потерти лоб через маску, що ще раз доводило, що під нею ховався звичайнісінький розгублений чоловік.

— Вибачте, мені варто було одразу пояснити. Беріть теплий одяг, дорогі серцю дрібниці, те, що можна довезти в сідельних сумках. Нам доведеться їхати верхи. Ближче до льодовиків дороги вже занесло так, що екіпаж не проїде. А навесні знову відкриються шляхи і... — його голос раптом став тихішим, — і, якщо ви того захочете, ви зможете перевезти поступово всю свою бібліотеку. Місця в вежі вистачить. Якщо захочете.

— Якщо захочу? — перепитала я.

— Не всі дзеркала хочуть жити... — він запнувся.

— Не всі дзеркала хочуть жити з крижаними магами, так? — здається, я вгадала, бо маг підхопився на ноги і пройшовся туди-сюди по невеличкому намету, який нам виділили для розмови.

— Трапляється, що дзеркала живуть окремо від магів. Не зійшлися характерами, поглядами, уподобаннями. Або їх, так само як нас з вами, поєднав сліпий вибір, випадковість, не виникло між людьми почуттів — ані кохання, ані дружби, ані поваги, — він зупинився осторонь від мене, дивився в стіну. — До того ж не завжди пара маг і дзеркало — це подружжя, особливо, коли доля пов'язує двох жінок або двох чоловіків…

— Бувають жінки — крижані маги?!

— Так, хоч їх значно менше, десь третина від загальної кількості, — він замислився, перш ніж продовжити, але потім кивнув: — Нам дається час — довга холодна зима, щоб спробувати зрозуміти одне одного, пізнати і домовитися. Може здатися, що у випадку договірного шлюба достатньо залишатися ввічливим, слідувати правилам. Але це помилка, навіть уся ввічливість світу не змусить двох людей довіряти одне одному і тим більше полюбити. Краще вже жити окремо. Істина, яку кожен пізнає сам на гіркому досвіді, — він стиснув кулаки. — Тому я щиро сподіваюся, що вам сподобається в моїй вежі.