Розділ 6

У книгах в такі напружені моменти відчайдушний красень-герой рятує з останніх сил красуню-героїню. Я була згодна на абикого, хоч некрасеня і лиходія, аби тільки зберегти своє життя, яке в одну мить пролетіло перед очима. До того ж най би згадалося щось хороше, щемке чи просто приємне! Чомусь «все життя» зупинилося на моменті, як я в дитинстві била плюшевим котом по спині старшого брата і вимагала, щоб тепер він відігравав принцесу, тому що мені набридло сидіти в «вежі»-коробці з-під  букета квітів.

Героїня з мене вже тоді була не надто правильна, бо бути книжною героїнею це досить нудотна і печальна доля: сидиш в коробці, тобто у вежі, вчиш, якої виделкою і що їсти, зранку доводиться вмиватися і чекати, поки тобі заплетуть коси, бо принцесі треба бути красивою, пригати на ліжку не можна, фехтувати на палках також. Суцільна печаль, а не доля. Навіть краще, якщо рятівником буде лиходій, цікавіше. З цією думкою я залетіла в крижаний вихор, стиснулася в клубок від жаху, враз змерзла так, що дихнути не могла, — і впала на землю.

І незрозуміло як вижила.

Тепер от лежала і стогнала. Бо злетіла я з дерева ногами вниз, а впала, вдарившись боком. Ще й якесь гостре каміння впилося мені в стегно, дивом не пробило шкіру, але, зрозуміло, величезний синяк в тому місці буде. Кривлячись від болю, я змусила себе відкрити очі і побачила цікаву картину. Жахливий крижаний вихор прямо перед моїми очима розпадався на окремі крихітні сніжинки-крижинки, які вітер розвіював лісом, прикрашаючи все навколо шматочками льоду ніби блискітками.

— Пані, як ви?.. — почула я крізь дзвін у вухах і повернулася на звук. Вже знайомий мені літній лицар з тривогою простягав руку, щоб допомогти мені підвестися.

— Несподівано жива, дякую, — пробурмотіла я і вчепилася у його руку у відповідь. 

— Давайте, піднімайтесь потроху, спочатку сядьте, потім встанете, — він міцно схопив мене за долоню і потягнув на себе.

І, дякуючи його доброті, я майже встала. Але раптом лицар з подивом на обличчі скрикнув від болю і висмикнув свою долоню з моєї. З такою силою це зробив, що я ледь не завалилася на землю знову. Причому дивився він на мене з жахом і страхом. А коли показав свою руку…

Вона була ніби обпечена — сильно почервоніла, подекуди здулися пухирі. Опік був за формою моєї долоні. Цього досить, щоб нажахатися до нестями. Але як таке можливо?! Я в розгубленості намагалася пригадати, чи читала про подібне, але наче натрапляла на стіну у голові, бо відомостей у моїй пам'яті не було.

— Це я вас обпекла? — уточнила про всяк випадок і зробила крок ближче до лицаря. Але той позадкував, хапаючи повітря ротом.

— К-крижана!.. — його голос зник, він то торкався пошкодженої руки, то беззвучно ворушив губами. Риси його обличчя загострилися, зморшки стали грубшими, губи побіліли.

— Що «крижана»? — перепитала я, але було пізно, очі чоловіка закотилися, і він впав. Я жестом помахала іншому лицареві, і він одразу помчав на допомогу, помітивши свого колегу на землі.

Основна група втекла вже далеко, мабуть, бігли не обертаючись, і в принципі я б зробила те саме у їхній ситуації. Але коли ведмідь впав, заревів, а потім і затих, заморожений на смерть, хтось все же таки повернувся. Бо цікаво, знати хочеться, що сталося, до того ж лицарі всі ще залишалися тут, у лісі, а поряд з лицарями якось спокійніше. Я нарахувала десь десяток людей між дерев. 

— Допоможіть йому, будь ласка, — попросила я, вказуючи на лицаря.

— Що сталося? — питання цікавило не тільки лицаря, який підійшов, а й любителів повитріщатися, деякі з них вже відірвалися від ведмежої туші і потягнулися до нового джерела «розваг».

— Я абсолютно не уявляю, що саме сталося. Але допоможіть своєму колезі, здається, йому зле... — той дійсно став ще бліднішим і вже почав стогнати, не приходячи до тями. Лицар з добровільними помічниками підхопити його під пахви і обережно перенесли, поклали біля найближчого дерева.

— Він весь горить, і що з його рукою? — зажадали від мене відповіді, якої я дати не могла. Якщо я причина цього опіку, то чому нічого не відчувала досі? Я оглянула свої руки, вони були звичайними — теплими, злегка брудними і подряпаними.

— Правду кажу, я не знаю, що сталося. Я тільки-но впала з дерева, я не користувалася магією, укажчик не діставала, у мене навіть магічних здібностей немає.

— Стійте там, не підходьте, я в усьому розберуся, — вказав мені лицар, і я слухняно, кривлячись від болю в відбитому боці, відійшла на п'ять кроків убік.

— Це все крижана магія! — здригнулися ми з лицарем одночасно і повернулися на гучний крик.

На туші ведмедя стояв чоловік, той, який нещодавна намагався мені зашкодити, бо я посміла озвучити загалом звичайну інформацію, яка є в енциклопедіях, і яка йому не сподобалася. Він штовхнув мертвого ведмедя в бік, через що намерзлий лід відколовся і посипався на чорну землю. Дивитися на це було... неприємно.

Брайан якось у підлітковому віці назвав мене безжальною крижиною, за що я вчепилася йому в волосся. Книги не завжди мені говорили правду, так само як дорослі, це я вивчила досить швидко. Але книги, на відміну від дорослих, жорстокість світу не приховували, як і того, що світ жорстокий до всіх по-різному. Різні люди відчували її по-різному, швидше за все, це залежало від умов — походження, чутливості, життєвої ситуації, чого завгодно.