Розділ 5

Я не могла повірити своїм очам, навіть поворухнутися не могла. Поки мене не штовхнули в плече з криком «пані, треба рухатися, не можна залишатися на траєкторії бігу». Це було зрозуміло і дурню. Але змусити себе бігти було складно, ще й на підборах. Мисливці хапали зброю і укажчики, але зупинити тварин, що мчали крізь табір, було не так просто. Занадто важкі снігові лосі, занадто масивні. Я згадала, що на боці спійманого екземпляра було багато слідів від стріл, але що робити, якщо цих лосів десяток або навіть два? Скільки часу знадобиться мисливцям, щоб приспати кожного?!

Нам ще пощастило, що це не все стадо. Ця думка осяяла мене, коли я бігла, ламаючи підбори і хапаючи холодне повітря розкритим ротом, в бік лісу разом з іншими випадковими втікачами. Там був шанс сховатися за деревами, все ж на рівнині лосі розвивали більшу швидкість. Так, вони не могли мчати вічно і не були хижаками, але їхні копита, їхні тіла самі по собі були зброєю. Досить легкого поштовху — і від людини нічого не залишиться.

Страх змушував шлунок стискатися, а серце калатати, але я закусувала губи і намагалася не піддаватися паніці. Страх то найгірший радник у будь-якій ситуації.

— Не біжіть далеко в ліс! — крикнула я іншим. Мою фразу повторили кілька разів, хтось одразу притримав за руки найшвидших.

Нас зібралося близько трьох десятків. В основному слуги, літні люди і ті, хто не мав корисних магічних талантів. Решта — мисливці, їхні помічники, всі, хто міг тримати зброю, — кинулися до великого наметового містечка.

Зараз ми знаходилися в стороні від табору. Я роздивилася довкола — суцільні неходжені міста. В нашій групі були королівські лицарі, але всього лише троє. І чим далі в хащі, тим більше може бути небезпек. Заради полювання в ці краї мали зігнати чимало звірів. Лосі, звичайно ж, злякали більшу частину, але пролита кров когось обов'язково приманить. На жаль, я не вірила, що обійшлося без жертв. Мисливці — стрільці і загоничі — сигналили щосили, можливо, хтось з гостей встиг зреагувати раніше нас, але лосі рухалися занадто швидко. Та й хто очікував побачити в цих місцях снігових лосів?!

— Що там відбувається? — я підбігла до літнього лицаря, який намагався розгледіти хоч щось крізь дерева.

— Лайно крижане, інакше і не сказати, — вилаявся він, а потім обернувся, побачивши, з ким розмовляє, спробував вибачитися, але я тільки махнула рукою, мовляв, церемонії зараз не на часі. — Поки що тільки пил стоїть. Як тільки допустили?! Чому сигнал був так пізно?

— Лосі розганяються повільно, але потім мчать так, що не зупинити.

— І як такого гіганта зупиниш? — скривився лицар, смикаючи себе за кінчик борідки. — Я впевнений, у нас-то і звукового сигналу немає щодо цих... цих…

— Снігових лосів, — підказала я. — Але ви праві, тут вони не водяться. Північніше — так.

— Одні проблеми від цієї півночі, — пробурмотів лицар.

Я подумки обурилася, але вголос нічого не сказала. Якщо почнеться суперечка, я виграю. Все-таки ні північ, ні лосі не винні, що в світі щось десь змінюється. Неприємності можуть трапитися в будь-якій частині Асорії, випадково або з вини людей. Як, наприклад, це було в Саворському краю, коли почалася кампанія з винищення гризунів на полях, а ті втекли до міста і розплодилися вже там. Але починати суперечку в таких умовах було нерозумно.

— Не розходимося, панове, залишаємося на місці, скоро все закінчиться, — заспокоював людей інший лицар.

— А якщо не закінчиться? А якщо їх там всіх вже з'їли?! — ридала емоційна пані віку моєї тітоньки і чіплялася за свою дорослу доньку. Дівчина закочувала очі, але не говорила ні слова. Напевно, звикла за стільки років.

— Снігові лосі не їдять м'яса, харчуються листям, корою, ягодами, грибами, хвоєю — рослинною їжею, — я спробувала заспокоїти жінку, але, здається, це не допомогло.

— Жахливо! Це що, вони так мстяться нам за полювання?!

— Вибачте, але тваринам чуже наше поняття помсти. Вони орієнтуються за запахом родича, можливо, він був розвідником у стаді і встиг попередити інших криком про небезпеку. І оскільки стадо мігрує, ці два десятки лосів — свого роду авангард, який прибирає небезпеки з дороги інших. Збіг обставин…

— Ти знущаєшся?!

Я не встигла зреагувати, як мене схопили за комір і струснули з такою силою, що в шиї хруснуло, а перед очима спалахнуло. Нападника відтягнули вже в наступну мить, я ледь втрималася на ногах, допомогло дерево. Сльози покотилися по щоках від болю і подиву.

— Ви її чули, га? Я бачив, як одна з цих тварюк розчавила моєму кузену ногу! А вона розповідає, що ці… ці потвори бідні і нещасні!.. — чоловік був привабливий, доглянутий, як написали б у романі, випещений. Але гримаса на його обличчі — суміш страху і злості — змусила мене втиснутися в стовбур дерева за спиною.

— Вони просто дикі тварини, — переривчастим тоном пробурмотіла я. — Звичайні тварини, і крапка. Мені шкода вашого кузена, але тварина не може бути винною, вона не усвідомлює себе так, як це роблять люди. Вони діють інстинктами і…

— Хочеш сказати, що це ми винні?

— Ні, обставини так склалися! У мене брат десь там, — я махнула рукою в бік наметів. — Ви думаєте, мені все одно?! Мені дуже-дуже страшно! Але не треба втрачати розум. Якби це були не лосі, а хтось інший, то стаю чи стадо би давно перебили, все-таки цілий загін лицарів у таборі! Ви ж не будете вимагати чогось від дерева, яке впало на дорогу, або вважати, що обвал вам помстився?!