Розділ 2

На мої збори було витрачено майже тиждень, навіть дивно, як тітонька все встигла. Сама б я поїхала з мінімумом речей — кілька теплих вуличних суконь, пальто, брючний мисливський костюм з верхньою спідницею, жмут нижньої білизни і, звичайно ж, письмове приладдя та дві стопки паперу для чернеток. Але за неписаними правилами з'являтися в старих сукнях — то ганьба, тому довелося чекати нових нарядів. Втім, я взяла на себе сміливість замовити новий наряд і для тітоньки, не тільки мені одній страждати.

— Не буду тобі набридати настановами, просто розважайся, ні про що не турбуйся, — підморгнула мені тітонька, поправила капюшон моєї теплої накидки і відійшла вбік.

— Айві, дівчинко моя, я буду радий будь-кому, хто завоює твоє серце, — батько витирав сльози, що миттєво виступили на очах, і був в такому відчаї, ніби ми прощалися назавжди. — Навіть молодший син підійде, не спадкоємець, навіть простий лицар…

— Добре, добре, я зрозуміла, — довелося його заспокоювати, мовляв, вже через два тижні я повернуся, і довго махати рукою вслід, поки екіпаж не зник за поворотом.

— Останніми роками на осіннє завершальне полювання збирається великий натовп — намети, закуски, напої на основі гарячого вина. Когось собі обов'язково вибереш, — обнадіяв мене брат.

Він взяв на себе обов'язок доставити мене до місця проведення полювання і допомогти з облаштуванням. Як тільки я відповіла на запрошення і підтвердила свій приїзд, приймаюча сторона мене зареєструвала і мала виділити місце, де мені оселитися, і помічницю, щоб вона допомогла розібратися з сукнями і не розгубитися на полюванні. Хоча полювати я і не збиралася. Судячи зі статей в газетах і розповідей братів, лишень чверть присутніх дійсно буде мчати крізь ліс за якимось нещасним звіром, решта віддавали перевагу більш мирним розвагам: пити, їсти, обговорювати всіх підряд і хвалитися своїми магічними талантами. Другий варіант мене більш-менш влаштовував.

— А як вибрала, то хапай міцно і тримай при собі, щоб не втік далеко, — продовжив він зі сміхом.

— Брайане, я не збираюся нікого тримати силою. До того ж, навіть якщо я і обрала когось, це не означає, що мене оберуть у відповідь, — я подумки вже готувалася до відмов.

Якщо згадати світську хроніку і статистичні дані, які я досліджувала пару років тому для статті про середній шлюбний вік, то мої двадцять п'ять дійсно можна назвати критичними. Значна частка аристократок у цей вік або вже заміжні, або мають нареченого, шиють весільну сукню, обирають прикласи і чекають, поки той наречений звільниться від більшості своїх обов'язків або переведеться по службі. Звичайно, пари утворюються і пізніше, але з кожним роком цей відсоток зменшується мало не в прогресії. До того ж це мій батько обіцяв прийняти в якості моєї пари навіть знатного лицаря, а більшість аристократів більш педантично ставиться до питань знатності, добробуту роду і його заслуг. Ще й магія... Відсутність магічного таланту зменшувала мої шанси на пристойну, на думку середньостатистичного читача Асорського вісника, пару майже вдвічі.

— Наївна ти, сестричко, — похитав він головою. — Чоловіки на полюванні діляться на три типи — одні зайняті полюванням і не дивляться по сторонах, інші дивляться тільки по сторонах і шукають жіночої уваги. Другі тобі не потрібні, проблем буде більше, ніж вигоди, перші — твій варіант, але їх потрібно ловити одразу, як тільки полювання закінчиться, і не відпускати.

— А третій тип?

— А третій тип на полюванні не розважається, а працює. З ними краще взагалі не зустрічатися, ще накричать, що під ногами плутаєшся, — розвів він руками і скорчив таке незадоволене обличчя, що я розсміялася. Втім, Брайан теж захихотів. У нас різниця у віці була мінімальна, всього півтора року, так що ми одне одного цілком добре розуміли.

— Домовилися, — пообіцяла я, — на перших дивлюся, від других відвертаюся, а повз третіх прослизаю тінню.

— Ти ж знаєш, що ніхто тебе заміж не жене, так? — серйозно запитав він, коли ми трохи заспокоїлися. — Батько побурчить, але на цьому його дії і закінчаться, без спадщини тебе не залишить, навіть не сподівайся. До того ж ми з Артуром ніколи не залишимо тебе, завжди допоможемо…

— Я знаю про це, не турбуйся, — я притулилася щокою до його плеча. — Думаю, він боїться, що я залишуся на самоті. Тітонька такої ж думки.

— Після смерті мами йому було важко…

— Нам усім було важко, — пробурмотіла я і не стала заперечувати, коли Брайан обійняв мене за плечі, притискаючи до своїх грудей. З часу смерті мами минуло вже більше десяти років, але туга за нею не зникала.

До Граденейру ми дісталися пізно ввечері, я на той час уже дрімала, скорчившись в екіпажі, та й Брайан позіхав без зупинки. Я брала з собою книги, щоб не було нудно в дорозі. Однак екіпаж трясло, літери перед моїми очима теж стрибали, від чого збунтувався у шлунку сніданок і заболіла голова. Книгу — «Дослідження крижаної магії в літературних джерелах, на прикладі Легенди про Вічну хуртовину, що призиває створіння з Крижаної безодні» — я відклала вбік. Не найпростіше читання, бо виданню було більше ста років, воно рясніло порівняннями, метафорами і просто витіюватими виразами, а сам текст легенди виявився написаний давньоойгерською, яку я вчила, але недовчила. Так що залишалося або витріщатися по сторонах, або спати.

Дорога наша тягнулася в бік півночі по основному торговому тракту. Зліва темнів осінній ліс, все ще яскравий, але готовий скинути залишки листя з першими серйозними морозами. Праворуч тягнулася чорна земля прибраних полів. Зрідка екіпаж пролітав повз довгі вулиці невеликих сіл, іноді вдалині миготіли маєтки. Чим ближче ми були до міста, тим активнішим ставав рух, з'являлося більше возів, екіпажів, вершників і пішоходів. Але чим густішими ставали сутінки, тим сильніше закривалися мої очі, і те, як ми заїхали в Граденейр, я пропустила.