Глава 18

ПРИНЦЕСА АМАЛІЯ 

Коли я вийшла зі скель, холодна заметіль війнула мені в обличчя. Я ледь добрела до карети в якій трохи тепліше. Але я все одно цокочу зубами як нещодавно білченя. 

Карета повільно рухалася засніженими стежками, скрип коліс і стук кінських копит заглушався гуркотом заметілі, що завивала над полями і лісами. Я сиділа, загорнувшись у теплий плащ, і дивилася у розмиту білизну снігу, який перетворював світ зовні на невиразну, похмуру акварель. Вітер бив у боки карети, прошиваючи навіть товсті тканини, і холод збирався у грудях, роблячи їх важкими, мов камінь. 

Мої думки крутилися безупинно. Я бачила у скелях Семи Вітрів силу, що кликала мене, але ще й щось інше — тривожне і водночас магічне. Там було передчуття катастрофи, яку я не могла повністю зрозуміти, але відчувала всім серцем. Темрява, що наступала у світі Даріана, і крижаний холод у світі вічної зими відчувалися однаково загрозливими. Щось у них було спільне — невидимий зв’язок, що тягнув обидва світи до краху. 

В думках я задрімала. Не знаю скільки ми їхали, але очі я розплющила коли мене перестало хитати. Зиркаю у вікно. 

Карета зупинилася перед домом цілительки. Я вийшла, обережно ступаючи по заметених сходах, і відчула раптове полегшення — тепло кімнатного повітря огорнуло мене. Сніг хрустів під ногами, але всередині було затишно. Я сіла навпроти цілительки за великим столом, на якому стояли горнятка з гарячим чаєм. Його аромат заповнював кімнату, огортаючи спокоєм, але в серці залишався тривожний осад. 

— Принцесо Амаліє, ви повернулася з тяжкими думками, — промовила цілителька тихим, але впевненим голосом. — Що ви бачила у скелях, моя світлосте? 

Я нахилилася вперед, намагаючись підібрати слова. 

— Там була сила… величезна енергія і... — почала я, — але ще й щось інше. Передчуття, наче прокляття вже діє. Темрява і крижаний холод, що насуваються, — вони пов’язані. І я бачу, що світ Даріана і мій світ починають змішуватися. 

Цілителька уважно слухала, її очі старанно слідкували за моєю поведінкою, немов відчуваючи внутрішню напругу. 

— Ви бачили істину, принцесо Амаліє, — сказала вона після паузи. — Даріан не просто король світу вічної ночі. Він ключ до врятування обох світів. Якщо ви не об’єднаєте свої сили з ним, катастрофа буде неминучою. 

Я здригнулася. Серце стислося від страху. 

— Об’єднатися? — запитала я, майже шепотом. — Він мій ворог… Як я можу довіряти йому? 

— Недовіра зрозуміла, — відповіла цілителька, — але прокляття матері Даріана вже почало діяти. Воно руйнує межі між світами, і якщо не втрутитися, обидва світи зіллються і замерзнуть у темряві. Ваша світлосте, ви — єдина, хто здатний зупинити це. 

Я закрила очі. Лід, холод і тиск відповідальності тиснули на груди. Відчуття безсилля огортало мене, але водночас я відчувала, як пробуджується всередині сила, яку раніше лише відчувала у легендах. Це було щось глибоке, енергетичне, готове вирватися назовні, але поки ще потребувало моєї рішучості. 

— Я повинна поговорити з Даріаном, — прошепотіла я, — розуміючи, що без цього нічого не змінити. Ми мусимо знайти спосіб врятувати наші світи. 

— Будьте обережною, моя принцесо— попередила цілителька, торкаючись моїх плечей. — Пам’ятайте, що ваше серце — ключ. Даріан може стати союзником або ж… — вона замовкає. — Але не все так просто, дитино... 

— Що ви хочете цим сказати? — налякано чіплявся за слова цілительки. 

— Скоро дізнаєтеся, моя світлосте, — відмахується цілителька накладаючи дров у піч. — А зараз вам пора додому. Маршал вже он три дні мов у тумані ходить пора його верстати до світу цього. А ви, моя хороша, при усім будьте обережною, бо... 

Я кивнула, не дочекавшись закінчення її слів. Її тривога була зрозумілою. Я теж відчувала, що від моїх рішень залежить доля світів, і це тиснуло на мене важче, ніж найкрижаніший вітер за вікном. 

Покинувши будинок цілительки сідаю в карету, мені пора вертатися у королівський двір. Сідаю до теплої карети здригаючись від крижаного вітру.

Карета рушила вперед. Сніг знову заливав дорогу білим морем, а я сиділа мовчки, вдивляючись у ніч. З кожним кроком коней, що пробивали тишу, я відчувала, як збирається енергія, готова пробудитися. Десь у глибині серця зріло розуміння: щоб зупинити прокляття, нам доведеться діяти разом з Даріаном, навіть якщо страх і недовіра ще панують у душі. 

Ніч поступово опускалася на світ вічної зими, а разом з нею приходило відчуття неминучості. Я глибоко вдихнула холодне повітря, намагаючись заспокоїти серце. Зараз важливо було зібрати думки і налаштуватися на майбутню зустріч. Відповідь на всі питання чекала попереду. І лише від мене залежало, чи зможемо ми об’єднати наші світи і зупинити катастрофу, що вже набирала силу.