Глава 17

ПРИНЦЕСА АМАЛІЯ  

Не сміло повертаюся. Мені потрібно знати чому той чоловік тут. Зрештою він правий. Будь хто сюди не пройде.  

Мені боязко, але те, що насувається набагато страшніше, ніж проста бесіда з цим чоловіком. 

Зрештою якщо він король світу вічної ночі, то він теж шукає як вирішити цю непросту ситуацію.  

— Я боюся Даріана, — налякано зізнається білченя. 

Не можу звикнути до того, що тваринки розмовляють. 

— Ліко, не варто мене боятися, — звертається до звіреняти король. — Я не маю наміру кривдити ні тебе, ні тим більше чарівну принцесу.  

Спантеличено зиркаю на чоловіка. При своїй суворій зовнішності він досить привабливий. Цікаво, чому у нього немає ні дружини ні дітей? Чи може у світі вічної ночі він не зміг розгледіти красунь свого королівства. Бабуся королева казала, що закохатися можна навіть у темряві. Бо серце та душа вміють відчувати.  

Малими кроками іду. Зупиняю біля Даріана залишивши між нами немалу відстань. Білченя на моїх руках тихо цокотить зубками, а я обережно пригортаю його, щоб не злякати ще більше. Воно спить, притулившись до мого плеча, і це додає мені відчуття безпеки, хоч всередині паніка не зникає. 

— Ваша світлосте… — тихо починає Даріан, і його голос теплий, спокійний, хоча й серйозний, — ми обидвоє розуміємо, що часу обмаль. Я бачу, як змішується наші два світи та королівства, і насувається катастрофа. Якщо ми нічого не зробимо, її наслідки будуть непоправними. 

Я ковтаю повітря, намагаючись стримати тремтіння. Більше не хочеться сперечатися, бо відчуваю, що розумію його правильно: він не ворог, і не просто суперник. Він теж шукає вихід, як і я. 

— Мені страшно, — зізнаюся нарешті, — бо не знаю, що робити, щоб врятувати наш світ. Я готова діяти, але… що якщо мої дії лише прискорять катастрофу? 

Даріан нахиляється трохи ближче, його погляд спокійний, але пильний. 

— Ваша світлосте, страх – це нормально. Але він не повинен керувати нами. Ми маємо скласти план і діяти обережно. Я пропоную почати з того, щоб зрозуміти природу цього катаклізму. — Він робить паузу, ніби зважує слова, — Знаю, що ваші чаклуни та цілителька залишили підказки, можливо, ми можемо їх поєднати з моїми знаннями про світ вічної ночі. 

Я киваю, обережно виправляю білченя на руках, щоб воно не спало в незручній позі. Його маленьке дихання ритмічно дихає мені на долоні. Мене це заспокоює. 

— Я можу спробувати використати енергію семи вітрів, — тихо кажу, ніби до себе, — але не знаю, чи вистачить її, щоб вплинути на те, що насувається. 

Даріан нахиляється трохи ближче, його ліва рука ледь торкається моєї плечової кістки, щоб підкреслити важливість слів. 

— Ваша світлосте, я вірю, що енергія вашої крові має величезну силу. Але одній… — він зітхає, — одній вам не впоратися. Нам потрібно діяти разом. Об’єднавши знання вашого світу та моїх сил, ми зможемо знайти рішення. 

Я мовчу. Знову відчуваю ту важливість моменту: кожне слово, кожен рух важливий. Мене лякає, бо я не звикла покладатися на когось, крім себе. Але його присутність якимось чином заспокоює. 

Даріан піднімає руки, демонструючи, що нічого не приховує: 

— Почнемо з того, що ми вже знаємо. Часу обмаль. Я бачив, як злилися наші світи у точці енергії, що насувається. Якщо ми знайдемо джерело цієї аномалії, можливо, зможемо її нейтралізувати. 

Я відчуваю прилив рішучості. Нарешті мій внутрішній голос знаходить точку опори: я можу діяти. 

— Я бачу, — шепочу, — що це точка перетину наших королівств. І якщо я використаю свою силу в цій точці, можливо, вдасться відсунути катастрофу… 

Даріан дивиться на мене довго. Його погляд немов досліджує мою енергію, мою сутність. 

— Я вам допоможу. Я буду поруч, ваша світлосте. Але спершу нам потрібно скласти детальний план. Ми повинні визначити, коли і як використати вашу силу, щоб не нашкодити. 

Я кивнула і зітхнула. Білченя тепер міцно спить на моїх руках. Його маленьке тремтіння зникло, і я відчуваю, що ми обидва трохи знаходимо спокій. Може, це дрібниця, але навіть маленька впевненість у темряві – вже сила.

— Я пропоную почати з простого: — Даріан сідає навпроти мене на маленький пуф, — пити чай. Він зігріє нас і допоможе тримати концентрацію. 

Я дивлюся на нього, трохи недовірливо, але потім киваю. Поступово ми розкладаємо на столі чайний сервіз. Пар піднімається ніжними хвилями, аромат трав змішується з легким запахом дерев’яного ложа та тепла зали. 

— Чай допоможе вам заспокоїти нерви, — пояснює Даріан, — а нам обом потрібно зберегти ясний розум. 

Я наливаю собі напій, відчуваючи, як гаряча рідина зігріває руки. Білченя на руках тихо сопе, його дихання стало рівним, і воно навіть не ворушиться. У цьому теплі й спокої мій страх трохи відступає. 

— Ваша світлосте, — Даріан бере чашку, — я знаю, що ви боїтеся довіряти. Але якщо ми зараз не об’єднаємо зусилля, світ обох королівств опиниться під загрозою. 

Я дивлюся на нього. Його слова резонують у мені. Я бачу щирість, відсутність обману. Нарешті знаходжу сили говорити: 

— Добре. Ми почнемо. Але попереджаю: якщо станеться щось, що загрожує моєму світу… — відчуваю, як підтискаю білченя ближче, — я встану і діятиму самостійно. 

Даріан киває, його погляд спокійний, проте рішучий: 

— Я цього очікую, ваша світлосте. Але разом ми сильніші. 

Ми мовчки п’ємо чай. Мене захоплює відчуття того, що навіть у темряві і небезпеці можна знайти спокій. Мій погляд падає на білченя, і я помічаю, як воно повільно повертає голову і дивиться на мене. Мабуть, воно теж відчуває, що зараз усе буде добре. 

— Добре, — прошепотіла я, — розкажіть мені, що ми знаємо про катастрофу. Що саме насувається? 

Даріан відкинув голову назад, його темне волосся трохи світліє від залишків заходу сонця. 

— Це аномалія, яка повільно поглинає обидва світи. Якщо її не зупинити, світла ваша і мого королівств змішаються у хаос, з якого вже не буде виходу. Ми повинні визначити точку концентрації енергії та контролювати її.