Глава 15

ПРИНЦЕСА АМАЛІЯ 

Заледве розплющую очі і бачу перед собою розмиту картину. Нічого не можу зрозуміти, і навіть поворухнутися не можу. Тіло надто важке. 

— Як ти почуваєшся? 

Чую чоловічий голос, що відлунюється в моїй голові. Кілька разів кліпаю, але це нічого не дає. Сил нема, очі закриваються самі по собі. Голос стає ще більше не чітким, а окрім нього десь дуже далеко чую заклопотане скреготіння білченяти. 

Відчуваю невагомість та нереальну легкість, яка заколисує. 

Не знаю, доки я перебувала у цьому стані, але коли відкрила очі вдруге, то все бачила чітко. Підняла руку, але тієї важкості, що раніше, не було. Різко сідаю і бачу, що лежу на невеличкому ложі у кутку. 

До мене на ліжко вистрибує білченя. Хапаю його обома руками і тулю до себе. 

— Ходи до мене, моє маленьке. Я заснула, а ти вірно чекало мене, так? 

Здригаюся від того, що хтось надто голосно прочистив горло. Притискаю білченя, яке тремтить, до себе міцніше, і чую, як воно цокотить зубами й не чітко шепоче. 

— Тут король... Тут король... Я боюся його... 

Я спантеличено кліпаю, мабуть, мені це здалося. Дивлюся на білченя і краєм ока помічаю, що до мене наближається постать. Ще раз кліпаю і бачу того ж чоловіка, що раніше увійшов у залу. Він надто пильно дивиться на мене. Його погляд лякає мене. Знічуюся. Мені ж, як і тому звірятку, дуже лячно. 

— Мене не варто боятися, Ліко, — звертається до когось чоловік. 

Спантеличено озираюся по просторій залі, але окрім нас трьох, враховуючи тваринку, тут більше нікого немає. Здогадуюся, це він, мабуть, так назвав білченя. 

— Авжеж, не варто. Ти мене ледь з лука не пристрелив минулого разу, — обурюється кумедним голосом білченя, ховаючи мордочку за лапками. 

— Це було випадково, я не бачив тебе. А коли побачив, було пізно... Стріла уже вилетіла з мого арбалета. 

— Не бачив він, — шипить тваринка. — Не підходь. Стій на місці. Он принцесу до смерті налякав. 

— Та не хотів я нікого лякати, — відмахується чорноволосий король з мужніми рисами. І пильно дивиться чи то на мене, чи на білченя. 

Я ж уся тремчу. Мені страшно. Маю тисячі питань. Бо якщо це справді король і білченя його знає, то якого королівства він король. Агрина казала, що сюди можуть пройти лише обрані... Знову кліпаю. Як це й чоловік потрапив сюди? Невже він теж обраний? 

— Вітаю, юна красуне! Ой, перепрошую... Вибачте, принцесо! Ваша світлосте, я зовсім не хотів вас налякати. Але коли був внизу, почув ніжний красивий спів. Я був зачарований ним. От і вирішив подивитися, хто це тут так гарно співає... 

Моє дихання збивається. Бо я зачарована красивим баритоном чоловіка. Його голос звучить низько та так потужно, що здається, від нього вібрації розходяться просторою залою. Знову спантеличено кліпаю й несміло та розгублено питаю те, що мене хвилює найбільше. 

— Скільки я спала? 

— Ціле століття, — досить серйозно відповідає чоловік. 

Налякано зиркаю на нього, адже бачу, як за вікнами сонце опустилося нижче. Я зараз зовсім не розумію, говорить цей чоловік серйозно чи жартує. 

— Я не могла стільки спати... 

Рівними губами видавлюю, пильно дивлячись на нього. Раптом кутики його вуст складаються у посмішці. 

— Звісно не могла. Ваша світлість спала всього кілька годин. Я ж залишився поруч, бо не міг вас залишити одну. 

— Чому не могли? — напружено питаю. 

— Тому, що це було б не ввічливо. Я ж вас налякав. Тож почуваю провину за це. 

Не виключаю, що цей чоловік каже правду, але мені все одно страшно. 

— Хто ви? — розгублено питаю. 

— Як уже сказав Ліко, я король, — досить спокійно відповідає молодий чоловік, зробивши іще один крок до мене. 

— І де ваше королівство, якщо ви король? — напружено питаю я, не можу заспокоїтися і край. 

— Моє королівство межує з вашим. Я король Даріан... 

— Невже ви король світу вічної ночі? — з недовірою перебиваю чоловіка. 

Він з хвилину пильно дивиться на мене, а тоді погоджується.

— Так, я король світу вічної ночі. 

— Але якщо ви король світу вічної ночі, то ви мій ворог, — впевнено заявляю я і, нервово пестячи білченя, додаю: — Мені не можна з вами спілкуватися. — Встаю з імпровізованого ложа і вже сердито заявляю: — Це ви у всьому винні... — на мить замовкаю та виправляю себе. — Вірніше, ваша мати Аделін винна у всьому. 

Тримаючи білченя, шалено хвилююся і оминаю чоловіка, який надто пильно дивиться на мене. Він мій ворог, тому я справді не можу собі дозволити спілкування з ним. 

— Ваша світлосте, ви можете це все так називати, але не варто забувати, що ваш дідусь, старий король Бернард, також причетний до цього прокляття... — кидає мені у спину чоловік. — І якщо ви зараз тут, то, напевно, як і я, намагаєтеся врятувати ваш світ і шукаєте спосіб, як це зробити. Можливо, нам потрібно поговорити... 

— Не потрібно. Ви мій ворог. І я з вами нічого вирішувати не буду, — кидаю через плече і йду на вихід, несучи білченя з собою. 

Мені страшно тут залишатися. Я мала тут все розвідати, але король світу темної ночі завадив мені. Тож краще повернуся додому ні з чим, ніж залишатимуся тут. Можливо, приїду іншим разом.