Глава 14

ПРИНЦЕСА АМАЛІЯ 

Здригаюся від того, що хтось чхає, аж луна розноситься розкішною залою. Відкриваю очі, а на мене дивиться білченя. Посміхаюся, бо здогадуюся, що це чхнуло воно. Тут, окрім нас, більше нікого немає. 

Я підіймаюся й, піднявши очі догори, розглядаю високу стелю, яка поступово звужується, утворюючи купол. 

Не знаю, чому, але мені хочеться заспівати і почути, як звучить мій голос тут. Не пам’ятаю, коли співала востаннє, щось невесело останнім часом. 

Зробивши кілька кроків залою, починаю співати свою улюблену пісеньку про вірне кохання, лебедину вірність та вічну любов. 

Проспівавши куплет, посміхаюся. Я зачарована, як звучить мій голос тут. Як же тут гарно, що й додому повертатися не хочеться. Погляд стрибає на білченя, яке знову здивовано дивиться на мене. Посміхаюся: напевно, для нього це дико. Мабуть, бідолашне звірятко втямити не може, що зі мною діється. 

— Все добре, маленьке, — тихо шепочу, дивлячись на руденький клубок. 

Тут, далеко від дому, почуваюся вільною, і навіть дихати легше. Відчуваю надто потужний приплив енергії, здається, що я можу змінити те, що так невблаганно насувається на наш світ вічної зими. 

Раптом насторожуюся. Навіть білченя настовбурчило вушка. Але я чітко чую кроки, які наближаються і все більше стають чіткішими. Мене охоплює паніка. Агрина казала, що сюди ніхто пройти не може. Але ж хтось таки йде. У мене аж мороз по спині пройшов, бо не знаю, як діяти і що робити. Страшно аж волосся дибки. 

Проходить ще кілька хвилин, і білченя, зірвавшись, поспіхом кудись плигає. Я кидаюся за ним, бо мені дуже страшно. 

Білченя застрибує за завісу кольору слонової кості, що зливається зі кольором стін, і я стрибаю туди ж. Це маленька чи то комірчина, чи то місце для переодягання — та байдуже. Головне, щоб мене тут ніхто не знайшов. Хоча розумію, що цей сховок так собі. Здригаюся від того, що маленьке звірятко вистрибує мені на спідницю і швидко підіймається догори. Ловлю його руками і ховаю, обережно пригорнувши до себе. Звірятко все тремтить, і мені від цього іще страшніше. 

Кроки відлунюються вже десь зовсім поруч. Відчуваю, як серце от-от вистрибне з грудей від страху. Напевно, я даремно послухала цілительку і приїхала сюди. 

Завмираю, коли кроки зупиняються у просторій залі. Але цікавість бере гору. Ледь нахилившись, із шаленим хвилюванням заглядаю у маленьку дірочку, що утворилася від нещільно заштореної завіси. 

При вході в залу стоїть чорноволосий, високий чоловік, одягнений у чорний одяг з позолотою. Страх паралізує мене. Здається, я ще ніколи не відчувала такого страху, як зараз. Бо навіть моторошно уявити, хто цей чоловік і навіщо прийшов сюди. Хоч би він якнайшвидше пішов звідси. Я ж не можу тут ховатися вічно. 

Знову заглядаю у невеличкий отвір. Чоловік пильно оглядає залу. Прожогом відхиляюся, бо чомусь здалося, що він побачив мене. 

Перестаю дихати, коли незнайомець у чорному починає крокувати розкішною залою. Обійшовши її, він зупиняється по центру й гукає: 

— Агов! Хто тут є? Ану відзовись, бо як сам знайду — гірше буде. 

Ой, матінко-королево…! Що тепер буде? Бідкаюся подумки. Але поки видавати себе не збираюся. Озираюся по вузькій, маленькій заглибині в стіні. Тут порожньо. Ні на що сісти, ні присісти. Хоч би цей чоловік якнайшвидше пішов. 

— Хто тут, ану виходь. Годі ховатися! — знову наказує чоловік. 

Я ж мовчу і ледь чутно ковтаю повітря. Не збираюся видавати себе. А якщо цей чоловік тут живе? Якщо це його дім? Що тоді? Мої думки моторошніші одна за одну. Оце так потраплянка. Невже Агрина мене кинула напризволяще? Вона ж точно знала, куди я їду, за чим і, що тут відбуватиметься. 

— Не раджу ховатися, — наказує чоловік, змусивши мене здригнутися. Він голосно зітхає і попереджає: — Доки я назву всі дні тижня, ти, хто б не був, маєш вийти. А як ні — я сам тебе знайду. І тоді пощади не чекай.

Незнайомець крокує залом і повільно називає дні тижня. Я ж стою і навіть наміру не маю виходити. Чоловік уже назвав п’ятий день, як раптом білченя на моїх руках голосно чхає. 

Все, я пропала. Адже виглядаю поміж завіси і бачу, як чоловік замовк й пильно дивиться у мій бік. А білченя, наче на зло, знову чхає. 

Чоловік поспіхом йде до завіси. Відчуваю, як підкошуються ноги від того, що кроки от-от будуть поруч. За якусь мить завіса відкривається, і світ в моїх очах темніє.