Глава 13

ПРИНЦЕСА АМАЛІЯ 

Я прокинулася, бо мене розбудив лакей, повідомивши, що ми уже приїхали. Сонно оглядаюся довкола, але кругом — ніч. 

— Чому так темно? — питаю радше сама у себе, ніж у лакея. 

— Агрина казала, що світ вічної зими поглинає світ вічної темряви. І це, як бачите, відбувається, — пояснює лакей та, зачинивши дверцята розкішної карети, їде. 

Здригаюся від холоду і розумію, що мені теж пора йти. Покидаю свій теплий сховок та заодно карету. Хурделиця тут менша, але все одно мете завірюха. 

Оминувши карету, йду до стіни з льоду, підсвічуючи собі дорогу маківкою, яку дала мені цілителька. Раптом чую незрозумілий скрегіт та писк, а вже за мить біля своїх ніг помічаю білченя. Воно крутиться, скаче та видає дивні звуки. А я ж навіть пригостити його немаю чим. 

Маленьке білченя біжить вперед, і я поспіхом іду за ним. А воно оглядається, наче чекає мене, і знову мчить уперед. Коли я опиняюся біля зовсім вузького замерзлого проходу, то зупиняюся. Мені страшно йти туди. Хтозна, яка небезпека там чатує. Хоча Агрина просила нічого не боятися, бо це мій дім, але мені все одно лячно. 

Білченя пострибало, а я розгублено стою. Звісно, я пройду у цей прохід, але як же мені страшно. 

Доки я розгублено стояла, білченя повернулося. Видихаю і таки несміло ступаю за ним. Йду тунелем із льоду, але, ще ступивши кілька кроків, опиняюся в темному підземеллі зі сходами, що ведуть угору. Маленьке звірятко пострибало по тих сходах, і я поспішаю за ним. 

Мої кроки відлунюються в порожніх холодних коридорах підземелля і лякають мене. Я зупиняюся, й прислухаюся. Здається, що, окрім мене, хтось іще є в печері. А білченя все мчить уперед, махаючи пухнастим хвостиком, наче парусом. При страху йду за ним. 

Раптом бачу промінчик світла, що падає десь спереду, тому поспіхом іду туди. 

Я приємно вражена, коли помічаю вікно. Підходжу ближче, а там, на підвіконні, у корзині стоять лісові горішки. Ось і маю чим пригостити свого маленького провідника. 

— Ей, крихітко, ти де? — оглядаюся за тваринкою. 

Білченя з розгону стрибає мені на спідницю і мчить по мені догори. Беру кілька горішків і простягаю манюні. Руденьке звірятко так кумедно бере з моїх рук горішки двома лапками і легко розколює їх, а тоді гризе ядро. 

Посміхаюся, дивлячись, як воно кумедно їсть. Як любо за ним спостерігати. 

З’ївши кілька горішків, звірятко знову стрибає сходами догори. Тепер мені не страшно, бо сходи освітлюються денним світлом. 

Зупиняюся біля чергового вікна і завмираю, адже лиш тепер я помітила, що навколо немає ні зими, ні снігу, ні інію. А на поодиноких деревах і скелях горить багрянцем листя. На скелі семи вітрів панує осінь. Як же це гарно вживу. Я ж точно більше не захочу повертатися до світу вічної зими. 

Крокую за білченям, бо, оскільки воно мчить сходами вгору, то ми іще не прийшли. 

Не знаю, скільки часу минуло, як ми опинилися у розкішній залі, в якій дуже тепло. Біля однієї зі стін збудований камін, у якому горять дрова. Кругом усе облаштовано, як у королівських покоях. Підходжу до одного з вікон і зовсім поруч бачу стіну, темну, мов ніч. Хмикаю — це так дивно, адже надворі білий день. Розстібаючи теплу хутряну шубу, крокую до другого вікна і помічаю, як золотом переливається листя у сонячних променях, а зовсім поруч мете хурделиця. Схоже, гора семи вітрів стоїть поміж світами. І тільки тут можна побачити справжнє життя. 

Оглядаюся за своїм маленьким провідником і посміхаюся — втомлена тваринка уже спить у спеціальному маленькому ложі біля каміна. 

Знявши шубу, оглядаюся по розкішній залі. Вона схожа на королівську: тут усе з розкішшю та дуже вишукано, а ще так тепло, що мене морить на сон. Але я прийшла сюди у справах. А вірніше — роздивитися, як тут усе, та розповісти про це Агрині. Цікаво, що такого тут незвичного. Як на мене, звичайна королівська зала, тільки те, що осінь за вікнами — оце справжнє диво. Хоча, напевно, не це я маю тут побачити... Тоді, що? Що чи кого я маю тут такого незвичного побачити? 

Втомлено присідаю на м’який диван поруч із каміном і, розслабившись, закриваю очі. Вирішую трішечки перепочити.