Глава 12

ПРИНЦЕСА АМАЛІЯ 

У своїх роздумах я тонула недовго — мене покликали на сніданок, і я поплелася у баню. Не люблю ходити невмитою. Тому, вимившись, кличу Зулію та заходжу до своєї бабусі-королеви. Вона посміхається мені, а я пошепки повідомляю їй, що була у цілительки. І все розкажу потім. 

Маргарита задоволена. Тихо хвалить мене. 

Після сніданку йдемо до покоїв моєї королеви. Коли залишаємося вдвох, я переповідаю їй розповідь цілительки. І зізнаюся, що мені страшно. 

Бабуся пригортає мене до себе міцніше, бо ми знову у кріслі біля каміна, в якому горить вогонь. 

— Дитино, ти повинна це зробити. Бо ти ж розумієш, що більше нікому. Ти обрана, — вона важко зітхає. — Та й зараз слушний час. Коли ще буде така нагода? Твої ж батьки не дозволять тобі вийти за ворота, як повернуться. 

Я це розумію. Адже батьки мені забороняли спілкуватися з простолюдинами. А мені з ними було цікаво. Мені ж, окрім учителів та зазнайкуватих графських дітей, і поговорити ні з ким. І ще я мала свободу, коли батьки їхали на бали, полювання чи з оглядом світу. Коли мені минула шістнадцята зима, вони один раз взяли мене з собою. Я постійно нудилася, скиглила, а коли їхали додому, схоже, чимось отруїлася і цілу дорогу блювала. Цілителька тоді ледь витягла мене і суворо заборонила батькам возити мене будь-де! Сказала, що мене зурочили. А я тільки й рада цьому. Не люблю поїздки з батьками. Нецікаво мені з ними. 

Зиркаю на бабусю та зізнаюся: 

— Моя королево, мені трохи страшно. Тож треба їхати вночі... 

— Не бійся, дитино моя солодка. Агрина мудра жінка. Вона одну тебе нікуди не пустить. Повір мені. 

Я вірю, але все одно страшно. Я вже була у лісі сама. Але їхати до кордону — то дуже далеко і займе не одну ніч. 

— А як же маршал? Він же помітить, що мене нема? — розгублено питаю бабусю. 

— І цим не переймайся, моя хороша. Цілителька все владнає. Напустить мани на королівський двір, і всі придворні забудуть, хто вони, і який нині день. І так триватиме до твого повернення. 

Видихаю. Ну, хоч це добре. А то не хочеться ні сутички з маршалом, ні нотацій від королів. 

Проговорили ми з бабусею до обіду. А по обіді я відправилася у свої покої. Мені потрібно перепочити та набратися сил. Але, лігши поверх устеленого ложа, не можу заснути. Зулія топить камін, у покоях тепло, але розслабитися мені складно. Моя подорож мене лякає, хоча й цікаво водночас. А ще я страшенно не хочу заміж за того, кого не кохатиму. 

Нічна розповідь бабусі мене лякає. Я повинна кохати того чоловіка, за якого зберуся заміж. Принципово не хочу закохуватися потім, після весілля. А якщо той, кого батьки оберуть для мене, буде мені бридким? Що тоді? Ні, я точно так не хочу. Я хочу бути щасливою нареченою, як Марана. А не плакати та втікати від свого чоловіка. Поруч зі мною повинен бути чоловік, гідний статусу короля, а не той, кого оберуть мені рідні. 

У схожих роздумах я задрімала. Мене розбудила моя фрейліна, коли на землю почали опускатися сутінки. 

Я поспіхом почала збиратися, одягнувши теплу сукню та теплий одяг під низ. 

Попрощавшись із Зулією, іду до бабусі. Довго прощаюся з нею, і тільки після цього прямую до підземелля. 

Мені дуже страшно. Я вдень боялася тут іти, а вночі ще страшніше. 

Я практично пробігла підземелля й видихнула, опинившись у сніговому наметі. Щаслива, що ніякий монстр мене не з’їв. 

Через кучугури йти важко. Падаю, підіймаюся і, лише піднявши очі догори, ловлю себе на тому, що в небі зійшли зорі. Снігопад припинився. Але згадую слова цілительки — це ж ненадовго. 

Не знаю, скільки часу я брела до хати цілительки. Але прийшла така втомлена, ніби пройшла не кілька метрів, а цілу милю. 

Опинившись у теплій хаті, здригаюся від холоду. Агрина одразу йде до мене, допомагає зняти теплу шубу і просить: 

— Моя світлосте, ходіть, будете вечеряти. Вам треба підкріпитися, бо дорога далека. А гаряча їжа буде тримати тепло вашого тіла.

Не сперечаючись, сідаю за стіл. Смакую гарячу печеню з індичкою. Апетит такий нагуляла, що, мабуть, цілого динозавра б з’їла. 

Запивши печеню узваром з фруктів, дякую Агрині. А вона просить мене вийти з нею у двір. 

Вийшовши на вулицю, я стрепенулася від прохолоди і знову неприємно вражена — знову почалася хурделиця. Дрібний сніг січе по обличчю, а цілителька веде мене до золоченої карети, запряженої парою вороних коней. Біля неї стоїть лакей та кучер. 

Здивовано дивлюся на Агрину, не зовсім розуміючи, звідки у неї це все. Хоча здогадуюся — вона цілителька, тож, мабуть, начаклувала. 

— Сідайте всередину, ваша світлосте, — прочиняє мені двері жінка. 

Сідаю в карету. Цілителька присідає поруч, вкриває мене теплим хутряним покривалом і наказує: 

— Слухайте мене уважно, дитя моє, — вона заглядає в мої очі своїми й просить. — Нічого не бійтеся. Ви у безпеці. Зрештою, ви їдете додому, і боятися вам справді нічого. Там ви відчуєте себе вільною. А ще... — вона застережливо замовкає. — Ще вам не варто боятися того, що там буде відбуватися. Це доля. І ваше майбутнє залежатиме тільки від вас. 

— Агрино, поясни! — наполегливо прошу. 

— Ні, ваша світлосте, хай все відбувається своєю чергою. Я зараз піду, а ви лягайте спати у кареті. На ранок будете біля скель. Але не лякайтеся. Там буде ніч. Тож ви світіть маківкою і йдіть до входу на границі. Там на вас чекатиме білченя — воно і проведе вас до входу. А далі ви все зрозумієте. На горі семи вітрів все по-іншому. Тому, як тільки під піками скель стемніє і настане вечір, покидайте гору та йдіть до карети. Вона чекатиме вас там. А на ранок знову будете у мене, — цілителька видихає і ловить мене за руку. Одразу відчуваю приємне тепло й як мене морить сон. — Приємної подорожі, моя принцесо! 

Вже ледь чую голос жінки, а ще за мить провалююся у глибокий сон.