Глава 11

ПРИНЦЕСА АМАЛІЯ 

Зрання я прокинулася з першими сутінками. Зрештою, мене розбудив шурхіт у дворі. Як же не хочеться вилазити з-під теплої перини. Зиркаю на свою Зулію — вона ще спить, закутавшись по самі вуха. 

Здригаюся, бо в моїх покоях гуляє лютий холод. 

Хоч не хочеться, вибираюся з ліжка, кутаюся у свою теплу одежу для сну, але це не допомагає. Цокочу зубами й підходжу до вікна. Сніг навіть не думав припинятися. У дворі снігові замети. Вся челядь розчищає стежки. Жінки вигрібають сніг, а чоловіки вивозять його санами. Робота кипить. 

«Як же я хочу літа», — промайнуло в голові. 

Ще мить стою, а тоді ловлю себе на божевільній ідеї. Кидаюся до Зулії й, розбудивши її, прошу: 

— Дай мені свій старий плащ і швидко лягай у моє ложе. 

— Нащо, моя принцесо? — з повним нерозумінням дивиться на мене моя фрейліна й кліпає великими очима. 

— Так треба! — суворо наказую. 

— А якщо мене у вашому ложі застане маршал? — налякано шепоче Зулія. 

— Прикинешся мною. Скажеш, що тобі дуже зле, що говорити важко, — лише відмахуюся. 

— Я боюся, — ледь не тремтить дівчина. 

— Зуліє, нічого не бійся. Я швидко повернуся, — гримаю, та знову наказую: — тож давай мерщій у моє ложе. 

— Моя принцесо... — з надією проситься дівчина, та я перебиваю її. 

— Зуліє, мені твоя допомога потрібна. Невже так важко полежати на ложі принцеси? 

Моя замордована фрейліна трохи мовчить, а тоді безнадійно кидає: 

— Ну добре! 

— От і прекрасно! 

Шиплю, і доки квола Зулія перебирається на моє ложе, я швидко одягаюся й, накинувши її плащ на себе та замотавшись у хустку, покидаю свої покої. Вирішую не йти двором, а скористатися підземними ходами. Хапаю зі стіни факел та біжу щодуху до входу в підземелля. Добре, що ще досить рано і люду небагато. А ті, що вже прокинулися, то всі на дворі. 

Діставшись підземелля, я заледве запалила факел — кресало відсиріло. 

Підсвічуючи собі дорогу, поспіхом йду підземеллям. Трохи страшно, бо ж я панічно боюся кажанів, а їх тут доволі. Добре, що через холод вони не активні, що трохи заспокоює. 

Звертаю до першого виходу з підземелля. Він акурат виходить біля церкви. 

Опинившись на вулиці, застрягаю у снігових наметах. Через них бреду до цілительки. З жахом усвідомлюю, що якщо сніг не перестане сипати, то за кілька днів наш світ замете повністю. Мені від цього дуже страшно. 

Я ледве добрела до хати цілительки. Трохи розгрібши сніг ногами, стукаю у двері. Агрина одразу прочиняє мені їх і люб’язно запрошує мене: 

— Проходьте, моя світлосте, я вже давно чекаю вас. 

Звісно, я здивована, хоча мені дуже приємно. І ще це свідчить про те, що цілителька знає багато і справді може допомогти. 

У хатині жінки тепло. У печі горить вогонь. А на столі парує їжа у двох мисках, поруч з якими теж дві чашки з хвостами пари, що тягнеться догори. 

— Сідайте снідати, моя світлосте. Сніданок не королівський, але саме те, щоб зігрітися та набратися сил. 

Не можу відмовити цілительці. Зрештою, ідучи сюди, я таки нагуляла апетит. Тож мовчки сідаю до столу. 

— Снідайте, моя світлосте. А я розкажу, що треба зробити. Бо час майже закінчується. Скоро ці два прокляті світи стануть пусткою та захоплять один одного. І настане вічний холод та вічна темрява, яка поглине та знищить усе живе. 

Застигаю з відкритим ротом, налякано дивлячись на цілительку. Розумію, що брехати чи лякати мене їй немає потреби. Тому розумію — вона каже правду, але ця правда моторошна. 

— А як же жителі тих світів? 

— Моя світлосте, ви доросла дівчинка і маєте розуміти, що в таких умовах життя не стане. Воно згасне, як вигоріла свічка. 

Я нервово ковтаю, а цілителька просить: 

— Снідайте, моя принцесо, і уважно слухайте. Але я не розказуватиму все й одразу, — вона зітхає та продовжує: — для початку ви маєте поїхати до границі світів. Пройти прохід і ступити на те місце, де почалося ваше життя. Ви — донька семи вітрів. У ваших жилах тече їхня сила, але могутність цієї сили проявиться під шпилями скель. Бо тут, у світі вічної зими, ви, моє чарівне дитя, безсилі, — вона заглядає у мої очі й наголошує: — тільки ви одна здатна змінити все та зняти закляття.

Розгублено дивлюся на цілительку. Їжа у мисці дуже смачна, але мене хвилює розповідь жінки. 

— І що я буду там робити під шпилями тих скель? — спантеличено питаю, бо, якщо чесно, мені дуже страшно. 

Агрина пильно дивиться на мене. Вона наче бачить мене наскрізь, бо впевнено заявляє: 

— Для початку ви повинні побороти свій страх і піти туди. А після цього прийти до мене. Розповісти, що бачили, що відчували. Лише тоді я скажу, що робити далі, — вона зітхає та просить: — а тепер їжте і повертайтеся до королівського двору. За годину маршал буде шукати вас. І до скель семи вітрів краще їхати під покровом ночі, — жінка теж смакує їжу й продовжує: — як на землю ляже ніч, прийдете до мене, так, як зараз прийшли сюди — отим тунелем. Так вас бачити ніхто не буде, — вона встає і кудись іде, а за мить повертається з великою маківкою й кладе її переді мною. — Ось, тримайте. Це замість факелів та свічок. Подуйте на маківку, і вона світитиме, мов ліхтар. А коли дмухнете, ніби як гасите свічку, вона згасне і знову стане маківкою. І кажанів не бійтеся — вони нам допомагатимуть. 

Я з недовірою дивлюся на жінку. Відклавши ложку, беру маківку в руки й дмухаю, наче хочу роздмухати полум’я. Маківка в моїх руках вмить засвічується й освічує всю кімнату. Дмухаю ще раз — і вона гасне. Я приємно здивована. З посмішкою дивлюся на цілительку, а вона просить: 

— Їжте, моя світлосте, пийте цілющий чай і покваптеся. Я чекатиму вас уже з першими зорями. Вони сьогодні з’являться, але ненадовго. Хурделиця знову гулятиме всю ніч. 

Поснідавши, покидаю хатинку цілительки. Знову прошмигую у підземелля і вже тепер освічую собі дорогу маківкою. До покоїв я дісталася непоміченою. Міняємося з Зулією місцями, і я, закутавшись у перину, не можу переварити почуте. Мені страшно йти до тих скель. Але я розумію, що це необхідно. Я не хочу, аби наш світ замерз навіки.