Глава 10

ДАРІАН 

Входимо у віддалену вежу мого темного палацу, і я морщу носа від різких ароматів трав. А ще мене дратує булькання та шипіння тут. Ніколи не любив цю всю чортівню. Я вважаю, що все повинно відбуватися саме собою. Зупиняюся біля Омара і пильно дивлюся на сивого чоловіка у сірій одежі, який щось варить у великій чаші. Він пильно заглядає в мої очі у світлі свічок, довго дивиться проникливим поглядом, а тоді хрипким голосом питає: 

— Навіщо ви прийшли, ваша світлосте? Ви ж все одно мені не вірите... І не готові нічого виправляти. Ви ж чекаєте на диво, якого ніколи не трапиться. Тут потрібно діяти негайно. Зараз саме час. 

Набираю повні легені повітря. Мене дратує цей відьмак, який, здається, бачить мене наскрізь. 

— Ваша високосте, ви ж не готові... — не вгамовується він. 

Примружуюся й холодно кидаю на його слова: 

— Я прийшов тебе послухати. 

— Що ж, послухайте, ваша світлосте. Шкода, що не почуєте. 

— Не мудруй, Вільяме! — гримаю. — Краще розказуй. 

Чаклун зітхає, зиркає на дядька і починає: 

— Сподіваюся, мій королю, тепер ви вірите, що це закляття через вашу матір? Саме вона своїм коханням прирекла нас на вічну темряву... 

— Припустимо... — холодно кидаю й одразу запитую: — Невже закляття може діяти так довго? 

— Нескінченно! — холодно запевняє чаклун. 

У душі бунтую — не хочу в це вірити. 

— І як це все розв’язати? — роздратовано питаю й одразу додаю: — Тільки не кажи, що потрібно піти туди, не знаю куди, і взяти те, не знаю яке. 

Чаклун зітхає й, невдоволено стрельнувши на мене очима, заявляє: 

— Саме так, мій королю. Тільки йти вам потрібно до гори семи вітрів... 

— Як я туди піду, якщо кожен, хто торкається того вузького проходу, стає каменем? — лютую я. 

Вільям знову зітхає і невдоволено хитає головою: 

— Кожен, мій королю, та не кожен. Ви — обрані, і ви можете спокійно пройти той прохід... 

— Авжеж, — не можу втримати свій гнів. — Ти мене за кого вважаєш? Чи гадаєш, я жити не хочу? 

— Мій королю, ви ж сміливий... — з докором кидає чаклун. 

Мене це ображає, бо це натяк на те, що я боягуз. 

— Все правильно, Вільяме. Я сміливий, а не дурний. Тож я піду у той прохід, але тільки після тебе. 

— Я не можу туди йти, — одразу заперечує він. 

— От і я не піду! — переходжу на крик. — Що я там робитиму? Поясни! 

— Даріане, годі! — втручається дядько. — Ти можеш спокійно вислухати Вільяма?.. 

— Не можу, — не своїм голосом відмахуюся. — Має бути інше, радикальне рішення, а не вся оця дурня. 

— Даріане, ну чому ти такий упертий? — хмуриться дядько. 

— Не варто, Омаре, не переконуй його. Це все марно, — просить дядька чаклун. — Наш король чекає, доки все дійде до точки неповернення, а тоді, коли вже пізно буде, почне метатися. Аби запізно не було... 

Я, фиркнувши, розвертаюся та йду. Мене це все довело до нервового тику. Невже дядько і цей ненормальний вірять, що за допомогою якихось заклинань, зілля чи заклять можна щось змінити? Наївні. Тут точно потрібно діяти по-іншому. 

Повернувшись у палац, я довго та нервово міряю кроками свою королівську залу. Вірити Вільяму не хочу, але й логічного пояснення тому, що відбувається, знайти не можу. Отже, все потрібно досліджувати самому. Вирішую, що саме так і зроблю.