Глава 9

ПРИНЦЕСА АМАЛІЯ 

Входжу в покої моєї улюбленої королеви, і вона вдоволено посміхається мені. Моє серце гуде у передчутті відкритої таємниці. Мені так кортить довідатися все та нарешті розмотати той клубок таємниць королівського двору. Хоча зараз мені шкода бабусю. Я ще не знала у своєму житті кохання, хоча симпатія була. Але з її емоцій та голосу розумію, що їй дуже болить зрада Бернарда. Цікаво, чи вона іще кохає його? І чи готова вибачити зраду? 

Підходжу ближче до бабусі, а вона, посміхнувшись, шепоче: 

— Добре, що той блазень королівський пішов спати. Тепер можна пошепотітися. 

Посміхаюся, задоволена, адже Маршал після вечері перепросив бабусю й, засланий на нездужання, пішов відпочивати. Дивлячись на бабусю, свої питання щодо свого дідуся їй поставити не можу. Не хочу тривожити її серце. 

Присідаю у крісло до бабусі й, дивлячись на полум’я у каміні, все ж не можу втримати свою цікавість: 

— Моя королево, ми минулого разу закінчили на тому, що ти залишилася одна, а наше королівство стало світом вічної зими... А що ж було далі? 

Маргарита зітхає, вкриває мене краще пледом і тихо та здавлено шепоче: 

— Ох, моя солодка принцесо... Я гадала, на цьому неприємності закінчаться. Гадала, весна таки настане, але її немає досі. Ми були вимушені виживати, доки не побудували скляні будиночки для вирощування овочів та фруктів. Але найгірше трапилося тієї першої лютої зими. Твоя мати чекала дитя, вона ніяк не могла звикнути до холоду... — бабуся на мить замовкає і, важко та з шумом зітхнувши, продовжує: — Зрештою, її перший син народився мертвим. І це було лише початком жахливих подій. Кожна вагітність моєї єдиної доньки закінчувалася однаково. Вона виношувала здорових дітей, а потім вони народжувалися неживі. Доки Агрина не взялася до справи. Але вона одразу попередила, що допомогти може лише раз. І от коли Каміла завагітніла тобою, і прийшов час народжувати, я, твій батько, цілителька та твоя мати, у чотирьох поїхали до гори, що стоїть на межі світів. Там є невелика щілина, крізь яку можна пройти. Але туди можуть пройти лише обрані... 

Королева замовкає, а я зацікавлено зиркаю на неї. Добре бачу, як емоції виграють на її втомленому обличчі. Але я хочу знати все, тому терпляче чекаю. 

Не знаю, скільки часу пройшло, доки бабуся знову заговорила, а я слухаю її ледь не з відкритим ротом: 

— Цілителька провела спеціальний обряд, і ми всі подалися до високих скель гори. Перейми в Каміли почалися ще дорогою до єдиної зали у скелі. А ти вже народилася під шпилями скелі семи вітрів. Саме тому, моя рідна, тебе так і називають — донька семи вітрів. Бо після тебе твоя мати знову народжувала мертвих дітей. А до гори ми могли піти лише один раз. Агрина казала, що ти теж не мала б життя, якби народилася тут... Бо мертві діти Каміли — це теж частина прокляття. Олівер дуже сердився, адже всі діти, які народжувалися неживими, мали чоловічу стать. З-поміж десяти дітей ти — одна дівчинка... 

Я спантеличено кліпаю. Все не вкладається в голові. Розумію, що своїм народженням повинна завдячувати Агрині. 

— Накинь дров, дитино. Хай вогонь горить, — просить королева та зі смутком у голосі додає: — Коли горить полум’я, в моєму серці оживає надія, що ще все можна виправити. 

Накладаю дрова у камін і, обнявши себе руками, йду до вікна. Розгублено кліпаю й не своїм голосом повідомляю: 

— Знову хурделиця, моя королево. Нас скоро засипле снігом. І знаєш, що дивно? Сніг сухий. Вітер гонить його, переганяючи кучугури з одного місця в інше. Раніше такого не було. Коїться щось дивне... 

— Тільки твій батько не хоче цього бачити, — бідкається Маргарита. — Не можу його зрозуміти. Зрештою, як і твою матір, вона ж підтримує його. 

Дивлюся у напівтемряві, як сніг летить, стукаючи у вікно. Останні слова бабусі дзвенять у голові, і я оглядаюся на неї: 

— Напевно, королева Каміла кохає короля...

— Це сліпе кохання, моя солодка принцесо. Твоїй матері не завадило б трохи прозріти. 

Потираю руки та повертаюся до бабусі-королеви. Зупинившись навпроти, пильно дивлюся на неї, бо сказані нещодавно матір’ю-королевою слова не дають мені спокою. 

— Моя люба королево, скажи мені, коли принцеси виходять заміж? 

— Коли батьки-королі знайдуть їм гідну партію... 

— Тобто?! — не дослухавши, перебиваю Маргариту. — А як же кохання? 

— Воно приходить потім, моя мила дівчинко, — відповідає бабуся невидючим поглядом, дивлячись на вогонь. 

— Але ж Марана та Нікола одружилися, бо кохають одне одного... — з повним нерозумінням кидаю. — Я не хочу заміж без кохання. 

Королева переводить погляд з вогню на мене і тихо кидає: 

— Ти принцеса, дитино, і тебе питати ніхто не буде. Тим більше, що у нашому світі вибір невеликий. А ти зобов’язана піклуватися про наш світ. Тож рано чи пізно батьки оберуть тобі пару... 

— Я не хочу... — капризно та голосно заявляю, тупнувши ногою. 

— Тихо, моя дівчинко солодка, тихо! — з благанням просить бабуся. — Ходи, присядь та не бунтуй. 

Усередині мене все перевертається. Я не хочу заміж за кого попало. В мені зароджується бунт. Трохи постоявши, таки йду та присідаю біля бабусі, а вона тихо продовжує: 

— Такі правила, Амаліє, і ти при батьках навіть не думай бунтувати, бо зачинять тебе у покоях і все одно заміж віддадуть. Тож не рви собі серце, а завтра підеш до Агрини, вона тобі все скаже. Знатимеш, що робити... 

— Але я не хочу заміж за того, кого не кохаю, — настирливо відмахуюся. 

— Моя принцесо, зачекай до завтра... — просить королева, але мої емоції вищі за моє терпіння. 

— І, що змінить завтра? Той підлиза королівський ходитиме за мною по п’ятах?.. 

— Не буде, Амаліє. Я завтра дам йому стільки роботи, що він присісти не матиме часу, не кажучи вже про більше. 

Видихаю й притуляюся до бабусі. Мені потрібно справді трохи заспокоїтися. Тому прошу Маргариту розповісти мені про моє дитинство. Вона ж залюбки погоджується та розповідає все про мене від самого народження. Мене це справді трохи заспокоїло, і, коли вже почала дрімати, перепросила свою королеву та подалася у свої покої.