Глава 8

КОРОЛЬ ДАРІАН 

Стою у великому вікні свого палацу й дивлюся, як мій світ тоне у невидючій пітьмі, лиш де-не-де блимає полум’я вогню. Десь здалеку у вікнах палає тьмяне світло. Мене з середини охоплює хаос, хоч зовні намагаюся вдавати спокій та впевненість. Запаси олій та горючого закінчуються. Їх вистачить ще на деякий час. 

Я, мов на голках, чекаю свого дядька. Він має принести мені звістку. Маю надію, що наш світ ще можна врятувати. Має ж бути якийсь вихід без чаклунства. Навіть при тім, що трапилося, я скептично ставлюся до проклять та всього в цьому роді. 

Поринаю у спогади своєї юності. Як тільки мені виповнилося повних вісімнадцять літ, я успадкував корону, а мати відступила, віддавши правління королівством повністю мені. Вона тоді видихнула та заявила, що нарешті зможе пожити для себе. 

В один із літніх вечорів вона повідомила мені, що покидає королівський двір, бо знайшла своє нове кохання, і хоче піти з цим чоловіком, світ за очі, аби жити лише у двох. Я не розумів матір. Довго допитував, і вона таки розповіла. Виявляється, її коханим став король Бернард із сусіднього королівства Лорентіс. Я знав, що король Бернард одружений, і одразу почав відмовляти матір. Але вона й чути мене не хотіла. Сказала, що поїде у закинуте графство на півночі королівства — там житимуть у двох із її коханим. 

Я протестував, влаштовував бунт, вмовляв матір не робити дурниць, та вона мене не чула. В умовлений день пішла до південної границі. Вона навмисне вибрала час, коли мене не буде вдома, і пішла. 

Я саме був на полюванні, як серед білого дня наступила темна ніч, а через трохи до нас приїхав посильний. Він повідомив жахливу звістку, в яку я повірити не міг. Вершник налякано повідомив, що моя мати на границі королівств перетворилася на кам’яний стовп. А наші королівства тієї ж миті стали проклятими світами. У нашому світі царює вічна ніч, а за прозорою стіною, яку пробити не можна, царює світ вічної зими. 

Я поїхав до границі. Ще мав надію, що це обман, але й справді застав скам’янілу матір в обіймах теж скам’янілого короля Бернарда. 

Тоді я думав, що зійду з розуму. Метався, не знав, що робити. Не міг звикнути до постійної темряви. Посилав ворогів до світу вічної зими, грозився напасти на них, аби помститися за матір, та мій чаклун Вільям відмовив мене. Сказав, що я не зможу пройти крізь стіну між світами. Вона надто міцна та з роками буде лише рости і міцнішати. А темрява поволі ставатиме темнішою. І ось зараз ніч справді стала така темна, що можна очі виколоти. 

Прокляття, яке наклала на наші світи мати своїм коханням, надто сильне. Дядько Омар нещодавно ходив до чаклуна. Вільям сказав, що я ще маю час. І прокляття можна зняти, але як саме це зробити, він розкаже лише мені. Хоча не впевнений, що я на це погоджуся. Аж вже самому цікаво, що такого я повинен зробити, що можу відмовитися. Хоча чаклун добре знає, як я ставлюся до всього цього. Саме тому три дні тому за моїм наказом Омар відправився до південного кордону, і сьогодні має повернутися. Чекаю його мов на голках. 

Я не хотів втручатися. Вважаю це все нісенітницею. Бо, як на мене, має бути інший, більш реальний вихід із ситуації. Щось не віриться, що прокляття може бути таким сильним. 

Напружуюся, коли у коридорі чути важкі кроки, обертаюся, і вже за мить у мою королівську залу входить Омар, весь напружений та стурбований. 

— Що трапилося? — вже без офіційності питаю. 

Дядько невдоволено фиркає й береться пояснювати. 

— Чаклун казав, що у тій непробивній стіні є хід, і через нього можна потрапити в інший світ… 

— І..? — не витримавши, перебиваю дядька. 

— І нічого там нема, — невдоволено відмахується він. — Вірніше, є, але троє наших людей перетворилися на камінь і собою закрили той вузький прохід повністю. А ті, хто торкалися їх, аби забрати, теж перетворилися на камінь. Та стіна таки точно проклята, мій королю, — з відчаєм в істериці кидає Омар, а тоді з благанням дивиться на мене. — Даріане, твоя мати згубила не тільки себе. Вона згубила всіх нас. В такій темряві ми не будемо мати нічого. Ми вже приречені. Ти не можеш більше тягнути, мій королю, бо інакше ми всі загинемо. Ти можеш у це все не вірити, але ти повинен діяти. 

Нервово ковтаю. Я все розумію, але якщо чесно, не вірю, що це все можна якось вирішити чаклунством. Але потрібно щось робити, бо чекати більше не можна. 

Пильно дивлюся на дядька. Розумію, що він чекає моїх рішень, але я повинен добре подумати. 

— Омаре… 

— Даріане, ти повинен вислухати Вільяма, він точно знає, що робити. 

Довго мовчу. При своєму скептицизмі я повинен це зробити. Адже я король, і всі чекають від мене дій та рішень. Зрештою, я сам не можу допустити непоправного. 

— Гаразд, ходімо. 

Омар вдоволено посміхається і здавлено кидає: 

— Мій королю, ти повинен виправити те, що накоїла твоя мати. Ми повинні повернути нашому світові день та ніч і вибратися з прокляття вічної пітьми та темряви. 

Зітхаю. Бо ж здогадуюся, що мене зараз чекають складні задачі. Для мене було б краще піти війною та зруйнувати все, ніж оті всі припарки. Але про це мовчу і на слова дядька кидаю: 

— Знаю, Омаре. Ходімо. 

Неохоче йду за чоловіком. Проблеми потрібно вирішувати, а не зволікати. Я вже й так з усім затягнув через вічні клопоти, яких чимало через постійну ніч.