Глава 7

ПРИНЦЕСА АМАЛІЯ 

Майже надвечір мені вдалося вирватися з палацу непоміченою. Зулія сказала, що, як робила собі чай у цілительки, то маршал був дуже злий. Кричав на всіх. Тож майже в сутінках я прокралася за ворота, одягнувши чорну шубу, аби менше світитися. Майже бігла до хати цілительки. Швидко передала їй прохання бабусі щодо маршала і мерщій назад. 

Поверталася вже за темної ночі. Сніг мів так, що світу божого не видно було. Ледве у ворота двору втрапила. 

Захекана дісталася покоїв бабусі і тільки встигла зняти заліплену снігом шубу, як у двері постукали. Швидко кидаю шубу на підлогу і підходжу до бабусі, намагаючись вирівняти дихання. 

— Наклади дров у камін і не підіймайся, доки не піде той, хто прийшов, — наказує бабуся. 

Я так і роблю. Лише тоді Маргарита дозволяє увійти. Я повільно розгортаю жар та накладаю дрова. 

— Ваша високосте, вечерю подають, — повідомляє маршал, а тоді звертається здивовано до мене. — О, ваша світлосте, ви тут, а охорона сказала, що ви покинули королівський двір... 

— Маршале Фредеріку, яка вас нині муха вкусила? — раптом втручається бабуся. — Весь палац на вухах стоїть. Бачу, ви перевищуєте свої уповноваження. Я обов’язково порозмовляю про це з королем. Що це за звинувачення моєї світлості? — невдоволено гримає вона. — Принцеса Амалія зі мною постійно була. Чого ви чіпляєтеся до дитини? 

— Мені стражі сказали... 

— Мало, що вони сказали... — гримає бабуся-королева. — Ви кому вірите — мені чи стражам? Їх ще перевірити треба. Може, вони рому впилися... А ви, аби своєю роботою займатися, дурниці несете. 

— Перепрошую, ваша світлосте, завинив, — схиляє винувато голову маршал. 

— Ідіть вже з перед моїх очей. Весь апетит зіпсували... 

Накладаючи дрова у камін, про себе посміхаюся: оце вже Маргарита утнула. Оце вміє. Але все вірно — вона ж королева. 

Маршал іде, і я підіймаюся та, підійшовши до бабусі, обіймаю її. 

— Спасибі, моя рідна. 

Вона посміхається і серйозно заявляє: 

— За відсутності молодих королів я тут королева, — вона зітхає і дуже тихо додає: — А знаєш, якщо чесно, то правління твого батька щось мені не дуже подобається. І це не тому, що поїхав на розваги, хоча не час зараз для розваг. 

Розгублено кліпаю і великими очима дивлюся на бабусю. Не зовсім розумію, що вона хоче цим сказати. 

— Але ж, моя королево, королівство не може бути без короля? 

— Не може, — погоджується вона і невдоволено додає: — Пробач, люба, за різкість, але твій батько тільки носить статус короля. Він навіть гадки не має, як правильно правити королівством. Він біля північних кордонів не був від часів свого правління. — бабуся замовкає і виправляє себе: — Ні, обманюю, один раз був, але це не з королівським візитом. Хоч від світу вічної ночі загрози немає, але не можна бути такому безпечному. Вороги не дрімають. 

Схвильовано дивлюся на бабусю й заклопотано питаю: 

— Моя королево, невже ти знімеш мого батька з трону? І хто займе його місце? 

Маргарита мовчить, невидючим поглядом дивлячись на вогонь. Це мовчання затягується, та вона таки покидає свої споглядання, перевівши погляд на мене. 

— Твій батько веде наш світ у прірву. Негайно потрібно діяти, а він закриває очі на те, що відбувається. Він обдурює людей, вдаючи безтурботність. Влаштовує бали, розваги, посиденьки, замилює всім очі, але дуже скоро люди зрозуміють, що відбувається насправді... Цього не можна допустити. 

Мені стає страшно, і я, зловивши бабусю за руку, налякано питаю: 

— Бабусю, невже це все ще можна змінити? 

— Можна, дитино. Тільки твій батько не вважає те, що відбувається, проблемою. А старожили уже бідкаються, — вона видихає й просить: — Ходімо вечеряти, а по вечері я чекаю тебе тут. Продовжимо те, що я почала вчора. 

Я згідно киваю головою, бо тепер розумію, що це не лише мої забаганки — це дещо більше, чого я поки ще не збагнути не можу. 

Покидаємо мої покої, і я покликала Зулію. Разом ідемо вниз. Я вже у передчуттях продовження бабусиних розповідей та королівських таємниць.