Глава 6

ПРИНЦЕСА АМАЛІЯ 

Коли маршал з посильним зникають за поворотом, поспіхом звертаю в протилежну вуличку, що веде до хати Агрини. І вже через кілька хвилин входжу у теплу хату цілительки. Мене аж пересмикує від різких перепадів температур. Тут пахне травами та вишнями. Напевно, жінка чай вишневий варила. 

Побачивши мене, вона, одягнена в теплу зелену в’язану аж до землі сукню, вклоняється мені. 

— Рада вітати вас, ваша світлосте! Ви по своїй потребі прийшли, чи, може, велична королева вас прислала? 

Це так Агрина називає мою бабусю, бо вона для жінки залишилася королевою, хоч бабуся й досі бере участь у важливих рішеннях, та вже давно відійшла від справ. 

— Це я по своїй потребі, моя люба цілителько. Поміч ваша потрібна. Моя Зулія дуже хворіє. А я не хочу, аби геть змарніла. Допоможіть, Агрино. 

— Ох, Зулія... — зітхає вона. — Я не в силах їй допомогти, ваша світлосте. Хоча ще деякий час протримати її на цьому світі можу. Твоїй фрейліні сонячного тепла треба і морської води... 

Жінка замовкає, перебираючи сухе зілля. Я розумію, про що вона говорить, але де взяти того сонячного тепла? Як сонце є, а тепла нема. 

— Я підберу їй трави, але їх дія буде недовгою... 

Мені так сумно. Не хочу втрачати свою фрейліну. Дивлюся на жінку й з надією питаю: 

— А може, все ж ви зможете її вилікувати? 

— Ви можете, моя світлосте, — кладучи трави у полотняну торбинку, запевняє цілителька. 

— Я? — з повним нерозумінням її слів питаю. — Як я можу їй допомогти? Я ж чаклувати не вмію?! 

Агрина важко зітхає і пильно заглядає в мої очі. 

— Ви, ваша світлосте, остання надія світу вічної зими. Але вже зовсім скоро королі захочуть змінити вашу долю, чим занапастять цей світ та приречуть його на вірну загибель. 

— Ви про що, Агрино? — налякано питаю. 

— Тихо, моя принцесо, — наказує жінка і зиркає через моє плече, чи бува хто не підслуховує. — Ще не час. Прийдете до мене після того, як моя велична королева закінчить те, що почала цієї ночі. — Жінка подає мені торбинку й наказує: — Королі повернуться додому ще не скоро, але привезуть зі собою цілющий еліксир. Він буде призначений для вас, моя принцесо. Виливайте його, не пийте. Бо якраз скуштуєте — світ ваш зав’яжеться. Забудете, хто ви і чого хочете. Чорна пелена заслонить ваші очі, тоді навіть я не допоможу. 

Мені страшно від цих попереджень, бо знаю, що жінка правду каже. 

— Моя цілителько, ну, що ви загадками говорите? Розкажіть усе як є... 

— Не можу, моя світла принцесо. Йдіть. Вас маршал шукати буде. Тільки робіть, як я кажу, і добре все буде. А як велична королева все закінчить, я буду чекати вас, моя принцесо. Тільки королеві передайте — хай не затягує. Час не жде, — вона переводить подих і наказує: — А Зулія хай чай п’є три рази на день. І заберіть її до себе, вона вдома як наймичка. Вдома їй віку скоротять ще швидше. 

Схиляю голову перед жінкою, дякую та покидаю хатинку. Притискаю мішечок з травами до грудей та йду до хати своєї фрейліни. Оглядаюся, чи бува хто не шукає мене, але нікого підозрілого нема. 

До хати моєї фрейліни мене не пустили. Я зачекала її надворі й ми разом подалися в палац. 

Завівши дівчину у свої покої, віддаю їй зілля й наказую одразу заварити чай. Залишаю дівчину відпочивати, бо вона надто втомилася, доки йшла. 

Тільки встигаю покинути покої, як назустріч уже мчить заклопотаний маршал Фредерік. Абияк вклоняється і здалеку гуде: 

— Ваша світлосте, ви куди пропали? Фрейліна Едіта не змогла вас знайти. 

Бачу позаду ту ж фрейліну, що ніби шукала мене. Я знаю, що вона крутить любов з одруженим маршалом, тому, аби допекти цим двом, невдоволено кидаю: 

— Перепрошую, мій маршале, якби фрейліна не шукала кавалера собі на ніч, то знайшла б мене. 

У широкому коридорі вмить стає тихо, і навіть чути, як свіжий сніг січе по склі вікон. 

Оминувши маршала і його любку, йду до покоїв своєї королеви.

— Ваша високосте, прошу мені вибачити, але як король дізнається, що ви ходите самі, йому то дуже не сподобається. 

Набираю повні легені повітря і, на мить зупинившись, таки оглядаюся. Знаю, що так не личить говорити принцесі, але цей чоловік мене дратує. 

— Справді?! — з іронією перепитую та крізь зуби ціджу. — Королю також не сподобається ваша таємна любов, а ще це ой як не сподобається вашій маршаловій Габрієті. Вона ж усі коси повисмикує вашій любці. 

Знову повисає тиша. Думаю, маршал і його таємна любов зрозуміли, що мене краще не займати. Та мене це зараз не дуже хвилює. Я зможу домовитися з батьком-королем у будь-якому випадку, що точно не вдасться маршалу. 

Постукавши, входжу в покої бабусі-королеви і зачиняю двері, біля яких вичікую, доки коханці, лаючись, йдуть. Коли їхні кроки стихають, видихаю і переводжу погляд на бабусю, яка знову сидить біля каміна. 

— Знову Фредерік зі своїми жінками розібратися не може? — посміхається Маргарита. — Як король дізнається, то дістанеться Фредеріку, аби ще з посади не звільнив, — вона зітхає й питає: — Що казала Агрина? 

Переповідаю бабусі слова цілительки, а під кінець додаю: 

— Агрина просила, аби ти швидко закінчила те, що почала цієї ночі. А ще вона казала, що час не жде. 

Маргарита пильно дивиться на мене й, зітхнувши тихо та заклопотано, шепоче: 

— Отже, біда таки насувається на наш світ... 

Бабуся замовкає, бо у двері стукають. Я відступаю вглиб покоїв, а вона дозволяє увійти. У покої заходить увесь засніжений посильний. Чоловік низько вклоняється і повідомляє: 

— Ваша величносте, їхні високості король та королева просили передати, що повернуться через тиждень. Вони відправилися на гостину у графство Морган. 

Я з бабусею переглядаюся, і вона питає: 

— А чому так поспішно поїхали? Може, щось трапилося? 

— Все добре. У сестри її високості саме гостювали графи і запросили королів до себе в гості. Моргани на днях свою доньку заміж видають. У графстві полювання та розваги перед весіллям — повідомляє чоловік.