Глава 5

ПРИНЦЕСА АМАЛІЯ 

Бабуся-королева розбудила мене посеред ночі. І я неохоче покинула її тепле ложе, поплівшись до себе. Заледве дісталась до своїх покоїв. Добре, що глибока ніч і всі сплять. Хоча я вже не таїлася й двері у свої покої зачинила надто голосно. Лягла у холодне ложе та довго трусилася, доки зігрілася, і лише тоді заснула. 

Пізно вранці мене розбудила Зулія. Довго перепрошувала мене, що не прийшла вчора. 

Ще сонно дивлюся на дівчину і розумію, що їй геть кепсько. Очі блищать, щоки червоні, ніс теж червоний. Обережно торкаюся чола худющої дівчини. 

— У тебе жар, — заклопотано повідомляю. — Негайно йди до цілительки, хай тобі ліків дасть. 

— Я боюся її, ваша світлосте, — тихо зізнається дівчина. 

— Чому? 

Зулія стрепенулася й одягла рукавички на худі, ледь не сині руки. 

— Просто боюся, — без пояснень шепоче моя фрейліна. 

Я з хвилину міркую, а тоді, глянувши на дівчину, прошу: 

— Іди додому. Я зараз щось вигадаю. 

— Ваша світлосте, я не можу піти додому. Я ж маю бути постійно при вас... 

— Зуліє, припини. Ти ледь ходиш. Йди відпочивай, — суворо наказую. 

— Ваша високосте, не можу, бо як Моргана побачить, що мене нема, поскаржиться її величності королеві... — дівчина опускає погляд та потирає тендітні руки в рукавичках. — Я ж не можу залишитися без куска хліба, на мене і так всі вдома косо дивляться. 

Я важко зітхаю. То все правильно, але я не можу тримати хвору людину біля себе. Пройшовшись покоями, я оглядаюся на свою фрейліну й рішуче наказую: 

— От що, Зуліє, ти йдеш додому, а я поговорю з Морганою, а як повернеться королева-мати — і з нею поговорю, тож ні про що не хвилюйся. Іди додому. 

Зулія стоїть розгублено, дивлячись на мене, а я таки спроваджую її. 

— Іди. Іди. А як Моргана тебе питатиме, куди ти йдеш, скажеш, що маєш від мене прохання. 

Фрейліна нарешті йде, а я збираю чистий одяг та йду до лазні. Тут завжди є служниці, які допомагають усім вимитися. А ще тут найтепліше місце на землі. 

Пірнувши у дерев’яну бочку з теплою водою, я довго насолоджувалася її теплом. Мене викупали у воді з м’яти та лаванди, після чого я довго сиділа у теплому покривалі. Добре, що довгі коси сьогодні не чіпала, а то б довелося пів дня просидіти у лазні, доки б вони висохли. Вимию коси вже ввечері. Фрейліни допомогли мені одягнутися, і я, подякувавши їм, пішла на пошуки бабусі-королеви. 

Знайшла я свою бабусю у її покоях. Вона жартома посварила мене, що так довго сплю, і наказала йти до кухарки та поїсти. Я пообіцяла їй, що так і зроблю, а ще запитала поради щодо своєї кволої фрейліни. 

— Ось що тобі скажу, моя добра дитино, йди до цілительки Агрини. Вона тобі допоможе. Вона ще й чаклунка. Але коли не змогла врятувати мого батька, покинула місце свій титул. Зараз лікує лише травами... 

— В чому вона не змогла врятувати твого батька? — напружено дратуюся. 

— Тому, що є небесні сили, які визначають долю кожної живої істоти на землі. Отож, зрозумівши, що немає сили боротися з вищими силами, Агрина покинула чаклунство. 

— Це так страшно, — чесно зізнаюся, дивлячись в очі бабусі-королеви. 

Вона лише зітхає та мовчить. Можу лише здогадуватися, про що її мовчання. Але пильно заглядаю в рідні очі й тихо питаю те, що мене хвилює: 

— Ваша високосте, коли ми продовжимо нашу розмову... 

— При найменшій можливості, моя дівчинко. 

З вдячністю обіймаю бабусю й обіцяю повернутися до неї, як тільки все владнаю зі своєю фрейліною. 

Прийшовши у велику королівську кухню, я прошу сніданок у кухарки Інеї. Вона люб’язно подає мені їжу та просить сховатися в комірчині, аби маршал не бачив. Бо потім буде сваритися з нею, що дає мені їсти, як служниці, а не як принцесі. 

Я швидко поснідала й, вдягнувши теплий одяг, подалася до цілительки Агрини. Вирішила нікого не мучити, а прогулятися трохи королівством. Де живе цілителька, я знаю, бо ж не раз з бабусею до неї їздила, тож для мене похід королівством — то не проблема.

Покидаю королівський двір і зустрічаю маршала. По тілу аж мороз пішов. Але мені набридло його боятися. Тому вирішую проявити нахабство, а точніше свій титул. Чоловік недобре зиркає на мене й питає: 

— Ваша світлосте, ви куди зібралися без фрейліни? 

— Маршале Фредеріку, я по справах йду, — зухвало заявляю. 

— Ви не можете піти одні, ваша світлосте. Де ваша фрейліна? — нахмурившись, хазяйновито допитується чоловік. 

— Зулія роботу має, — фиркаю та хочу піти, але цей причепа, схоже, не збирається відступати. 

— Ви одні нікуди не підете. Бо інакше я все докладу його величності королю. 

Хмикаю й різко розвертаюся. 

— Якщо так, тоді ви самі складете мені компанію. Будете мені компаньйоном, — цілком серйозно наказую. 

— Я... — затинається чоловік, різко змінившись на обличчі. — Я не можу піти з вами. У мене інші обов’язки. 

Проходжуся по чоловікові поглядом і розумію, що не можу відступити, бо навколо нас зібралося багато придворного люду. 

— Як знаєте, любий маршале, — байдуже кидаю я й одразу додаю: — Але про ваш непослух я буду змушена докласти його величності. 

Розвернувшись, іду дорогою, а натовп розступається, схиляючи голови. 

Та вже за хвилину мене таки наздоганяє маршал. 

— Ваша світлосте, я виконаю ваше прохання. Сподіваюся, ви недовго будете у справах. 

— Як вийде, — байдуже відмахуюся, йдучи засніженою дорогою. 

Напевно, найкраще контролювати свого недруга — це тримати його на короткому поводі. Я розумію всі наслідки свого вчинку, як і те, що така моя витівка може не сподобатися батькові-королю. Та я якось це все вирішу, якщо це стане проблемою. Але, як на мене, в королівстві значно глобальніші проблеми, ніж мої витівки.