Глава 4

ПРИНЦЕСА АМАЛІЯ 

Сидячи в кріслі, я задрімала. Чула, як повернулася у свої покої бабуся та нагнала маршала, аби не шастав туди-сюди і не дратував її. Також було чутно сміх її фрейлін, які прийшли допомагати підготуватися бабусі-королеві до сну. Я ледь встала з крісла і сонно накинула дров у камін. Застібнула свою таємничу подушку і, погойдуючись, знову задрімала. Прокинулася від прохолоди посеред ночі. Трохи сонно посидівши, розумію, що потрібно йти до бабусі. Тихесенько встаю. Крісло-гойдалка скрипнуло, подушка впала з колін, гепнувши на підлогу. Зітхаю. Я і обережність — речі несумісні. Вичікую трохи часу, а тоді дуже обережно йду до дверей, жар у каміні ще тьмяно підсвічує мені дорогу. 

Прочиняю дуже повільно двері у коридор і прислухаюся до дзвінкої тиші. Чую кожен удар свого серця. Мені навіть дихати важко від шаленого хвилювання. 

Але відступати не буду. Іду понад стіною і в усі очі вдивляюся в темряву, адже факели вже догоріли. Здригаюся від прохолоди та завмираю від того, що у щілинах вікон завиває вітер. А вже за мить продовжую рухатися далі. Моя цікавість сильніша за страхи. Хоча ні, таки страшно. Боюся, аби маршал не надійшов. 

Якомога тихіше дістаюся до дверей бабусиних покоїв. І, примруживши око, прочиняю двері. Трохи відхиливши їх, прошмигую всередину. І, тихо зачинивши двері зсередини, притуляюсь до них й віддихуюся. 

— Амаліє... — ледь чутно кличе мене Маргарита. 

— Це я, — теж пошепки відзиваюся. 

— Іди сюди. 

Навпомацки йду на голос. Розумію, що бабуся уже на своєму ложі. Я ж усе ніяк не можу звикнути до темряви. А тому йду повільно та обережно, аби нікуди не зайти. Але це була б не я, якби все було добре. Таки зайшла у каркас ложа. Добре, що хоч не босоніж, то не так болить. 

Швидко знімаю взуття й стрибаю під пухову перину до бабусі, яка сидить на подушках. Тулюся до неї й одразу пошепки прошу: 

— Моя високосте, я згораю від цікавості. Ти казала, що мої батьки одружилися дуже давно... Давно — це коли? 

— Ох... — тихесенько зітхає бабуся і ледь чутно починає розповідати. — Це сталося багато віків назад, ще тоді, коли наш світ не був зачарований... 

— Тобто зачарований? — спантеличено перепитую. 

Бабуся зітхає і з розпачем відповідає: 

— Це довга історія. 

— У нас ціла ніч, моя королево, — наполегливо нагадую. — Розкажи, будь ласка... 

— Аби ти все зрозуміла, то треба починати з самого початку, — у голосі Маргарити звучить небажання починати цю історію. 

— Бабусю, розкажи, — з благанням шепочу. 

— Ну, добре, — зітхає вона. — Але однієї ночі буде замало... 

— То у нас ще буде багато ночей, бабусю, — з надією заявляю. 

— Добре, моя дівчинко, слухай, — вона вкриває мене периною і просить: — Я розповідатиму, а ти тільки, як почуєш, що хочеш спати, кажи. Бо тоді ти не запам’ятаєш нічого, а я розказати все тобі можу лише раз. Бо як буду розповідати вдруге — ти мене не будеш чути. 

— Але чому? — нічого не розумію. 

— Поки не питай, краще просто слухай. Коли ж засинатимеш — кажи. 

Притулююся плечем до бабусі і налаштовуюся слухати. 

— Отож, коли мені виповнилося вісімнадцять, мій батько сильно захворів і тому віддав мене заміж за короля Бернарда. Мій тато відчував, що йому недовго залишилось, тож попросив короля дати клятву, що він кохатиме мене до останнього подиху. Це була не просто клятва. Це був цілий ритуал. Але як тільки Бернард порушить цю клятву, станеться непоправне. Мій тато попереджав, що буде велика біда. Вона триватиме багато віків, а тоді щоразу ставатиме гірше. — Бабуся замовкає. Напевно їй нелегко говорити, та я терпляче чекаю. А вже за трохи вона знову продовжує: — Ми з Бернардом були молоді, жили щасливо, то й думати забули про порушення клятви і про біду заодно. Ми кохали одне одного, зіграли красиве весілля. Народили донечку — твою маму. І жили щасливо багато років. — Бабуся шумно переводить подих. — Твоя мама виросла та зібралася заміж за твого батька. Я з Бернардом тішилася, зіграли Камалії красиве весілля. А через трохи я почала помічати, що коїться щось дивне. Тоді саме літо було...

— Літо? — напружено перепитую і вдаю, наче чую це вперше. — А, що таке літо? 

Бабуся коротко пояснює те, що я вже і так знаю, а тоді продовжує: 

— Отож, я почала помічати, що ночі улітку стали холоднішими, а через трохи узагалі почалися заморозки, що взагалі неприпустимо влітку. В один із таких морозних ранків я вирішила поговорити з Бернардом про це. А він заявив, що розлюбив мене. Що кохає іншу та йде до неї. Того ж дня він зібрав речі і пішов до сусіднього королівства, до королеви Аделін. Вона значно молодша й красивіша, тому він і пішов. — Важкий, болючий стогін зривається з грудей моєї королеви. — Бернард узяв пожитки, людей, провізію і покинув мене. Я з важким серцем відпустила його. Душа щеміла, але я знала, що вже нічого не змінити, він прийняв рішення. Але дійшов мій зрадливий король лише до межі королівств... 

Маргарита замовкає, а я не можу втримати цікавості: 

— А, що було далі? 

— А далі в королівство повернувся весь королівський ескорт, тільки без Бернарда. Люди всі налякані були. Ніхто не розумів, що відбувається, бо серед літа почалася справжня зима, яка триває й досі. — Бабуся витримує чергову паузу, а по ній додає: — До мене прийшов радник короля і розповів, що як тільки вони приїхали до границі королівств, їх приїхала зустрічати Аделін. Хоча вже в дорозі до границі почалася заметіль. Та на те ніхто не зважав. Всі виконували наказ короля. І як тільки Бернард побачив свою коханку, одразу подався до неї. Коли вони обнялися, все навколо заледеніло. Бернард з Аделін перетворилися на кам’яний стовп, а в королівстві за границею почалася вічна ніч, яка теж триває досі. 

Від цієї розповіді мені моторошно, але питань стало іще більше. Не встигаю нічого запитати, бо бабуся продовжує: 

— Після розповіді радника я згадала про книгу, яку дав мені мій тато у день нашого весілля. Лише почитавши її, я все зрозуміла. Зрадивши мене, Бернард порушив обітницю, чим і запустив прокляття. Тепер наше королівство приречене жити у світі вічної зими, а сусіднє — жити у світі вічної ночі.