Глава 3

ПРИНЦЕСА АМАЛІЯ 

Спускаємося з королевою Маргаритою на вечерю. У великій обідній залі зібралася вся придворна челядь. Зітхаю: з дитинства не люблю ці вечері, обіди, сніданки. Обожнюю приймати їжу наодинці. Коли ніхто не робить зауважень та не заглядає в рот. Завжди обожнювала той час, коли хворіла, тоді я мала можливість приймати їжу просто у покоях. 

Сиджу та намагаюся хоч щось з’їсти, але апетиту як такого нема. Ще й їжа важка та ситна. По-іншому в нашому світі не можна. Я ж більше люблю овочі та фрукти, які все більше стають делікатесами. З посиленням холодів будиночки з прозорого каменю погано обігріваються, тому овочів та фруктів усе менше. Не розумію, чому батько-король нічого не робить? Чого чекає? 

Дзенькіт ложок та посуду все більше дратує. Нервову систему також лоскочуть пусті балачки, а безпричинний сміх графині Борзо вбиває. Ось знову. Чому ж їй так весело — не розумію?! 

Зиркаю на бабусю, а вона, очевидно все зрозумівши, тихо кидає: 

— Можеш іти до себе. 

Я з вдячністю киваю головою, забираю столову серветку з колін, аби встати, як раптом бабуся-королева ловить мене за руку. 

— Зайдеш до мене, коли народиться новий день. 

На мить зиркаю на бабусю, а серце підстрибує на радощах. Адже є надія, що бабуся таки мені щось розповість. 

Підіймаюся і, вклонившись усім, іду у свої покої. 

У великій залі зустрічаю маршала Фредеріка, який одразу питає: 

— Ваша світлосте, ви знову втекли з вечері, його величності-королю це дуже не сподобається. 

Мить стою, а потім вирішую пройти мовчки. Знаю, що про таку манеру поведінки точно дізнаються королі і мені дістанеться, але мене це не дуже турбує. У нашому світі набагато більше проблем, ніж моє небажання спілкуватися з цим зазнайкуватим маршалом. От не люблю я його. Він, мов нишпорка, за всім стежить, а потім усе доносить королям. 

Мовчки вклоняюся та просто йду. Хай робить, що хоче. Королі приїдуть тільки завтра, може, він до їхнього приїзду забуде моє зухвальство. 

Повільно йду у свої покої. Люблю гуляти вечірнім палацом. У широких коридорах горять факели. Вони не тільки все освітлюють, але й дають трохи тепла та романтики. 

Входжу у свої темні покої. Напомацки йду до вікна, де на підвіконні стоїть товста нічна свічка, а поруч лежить сірчана паличка. Беру паличку та йду у коридор. Підпалюю її від факела і повертаюся у покої. Вже за хвилину в покоях стає видно, але тут прохолодно. Потрібно, аби моя фрейліна розпалила камін. Але де ж вона? 

Зулія — моя особиста фрейліна. Але вона ще з дитинства хворіє, тому її більше нема, ніж є. Та я не хочу її змінювати. Вона хороша та дуже добра, а ще мені її шкода, бо ж знаю, що ніхто її собі у фрейліни не захоче через її стан здоров’я. 

Розпалюю камін сама. Не вперше. Я вже навчилася. За кілька хвилин дрова розгоряються, і вогонь аж гуде. У покоях стає ще видніше. Йду до ліжка, беру свою улюблену маленьку подушечку та, взявши тепле вовняне покривало, гашу свічку. Закутавшись у плед, сідаю у крісло-гойдалку поруч з каміном. Кладу на коліна подушку і тремтячими руками розстібаю гачки на ній. У цій подушці знаходяться ті дві тонкі книги, які я знайшла у закинутій лісовій хатинці. Виймаю одну книгу — це дитячі книжки, але не це мене хвилює, а те, що надруковані вони кілька віків тому. А найцікавіше — ці всі книги про природу. Тут так багато оповідань про різні пори року. Я ж до цих книг не знала, що є іще якісь пори року, окрім зими. 

А з цих книг дізналася, що дерева, які зараз в інії, можуть мати кольоровий ніжний цвіт, а я бачила лише сніг на гіллі. Ні зеленого листя, ні цвіту на них ніколи не було. Також дізналася, що дерева можуть мати плоди без скляних будиночків, а просто неба. А ще дізналася, що восени оте зелене листя стає кольоровим, жовкнуть трави, відлітають у теплі краї птахи, і лише пізньої осені дерева стають повністю голими. Спочатку я гадала, що це вигадки автора, але вже тепер починаю сумніватися в цьому. Тут щось інше, тільки, що?

Тремтячими руками відкриваю стареньке видання. Цієї книги я іще не читала. Не так просто читати оці таємні книги. Ану ж хто побачить — їх відберуть, а мені доведеться отримати прочухана від батьків-королів. 

І от знову заголовок: 

«Весна в дорозі. 

Тріскучі морози стають усе слабшими. Вдень уже добряче пригріває сонечко. Горобчики веселіше цвірінькають, гріючись у сонячних променях. Снігові налети поволі тануть, крига на ріках потріскалася... Весна впевненою ходою ступає на землю і відбирає своє право на володіння у зими...» 

Де ж та весна у нашому світі? Чому все ніяк не настане? 

Відриваюся від роздумів, бо чую у коридорі важкі кроки. Здогадуюся: це, напевно, маршал. Швидко ховаю книгу у подушку, а подушку кладу на коліна, накривши пледом. І нервово починаю гойдатися у кріслі. Знаю, що цей чоловік довго ходитиме туди-сюди. Так відбувається завжди, коли батьки їдуть кудись надовго. Напевно, за наказом королів Фредерік стереже мене. Що ж, доведеться продовжити читання наступного разу. Тільки коли буде цей наступний раз?