Глава 2

ПРИНЦЕСА АМАЛІЯ 

Не дочекавшись відповіді, встаю знову до каміна, бо дрова вже вигоріли. Так не хочеться вставати з теплого сховку, але ж треба. Мовчання бабусі мучить мене. Зрештою й ображає. Бо таке враження, що всі вважають мене дитиною і стараються оберігати, тільки від чого? Що усі так старанно приховують? Чому мовчать на мої численні питання? 

Накинувши дров у камін, грію руки. Біля вогню так добре та тепло. Зітхаю від невтішних думок. Напевно, вогонь схожий на літнє сонце, те, про яке пишуть у книгах. У тих, що я знайшла в закинутій лісовій хатинці. Я ці книги бережу, мов зіницю ока. Аби ніхто не дізнався, бо щось мені підказує, що батьки-королі будуть сварити мене за таку знахідку. 

— Амаліє, дитино! Ходи до мене, — раптом просить бабуся-королева. 

Вкотре зітхаю, бо щось мені підказує, що вона зараз знову буде мене просити не ображатися на неї. Мовляв, вона нічого не знає і нічого мені розповісти не може. Ще мить постоявши, таки йду до Маргарити. Повертаюся у теплий сховок, а вона, пригорнувши мене, шепоче: 

— Дівчинко моя хороша! Принцесо солодка, якщо я тобі все розкажу, то твої батьки-королі проклянуть мене. 

У моєму серці зажевріла слабка надія. Зі слів та тону бабусі розумію, що вона не проти розповісти мені правду, але боїться. 

— Так вони ж не дізнаються, моя рідна... — переконливо запевняю, з надією дивлячись на Маргариту у світлі від каміна. 

— Дізнаються, Амаліє. Вони зрозуміють. 

Я напружено ковтаю. Розумію, що таємниць дуже багато. І саме це ще більше запалює в мені інтригу. Мені кортить усе дізнатися, тому невдоволено кидаю: 

— Тоді мовчи. Не кажи нічого. Ти ж сама бачиш, що робиться, — опускаю очі і додаю: — з кожним місяцем все гірше... 

Стара королева важко зітхає. Довго мовчить, а тоді питає: 

— А що зміниться, якщо я тобі все розповім? 

— Я спробую щось змінити... — невпевнено кидаю, а за секунду додаю: — звісно, якщо я щось зможу вдіяти. 

— Саме ти й можеш, Амаліє. Але саме цього я боюся. Я боюся за тебе, дитино. Дуже боюся. Я не переживу, якщо з тобою щось трапиться, а твої батьки проклянуть мене тоді точно. 

Тепер я мовчу, з хвилину мізкую, та витримавши не коротку паузу, питаю: 

— Моя світла королево, а ти скажи мені, що буде, якщо нічого не робити? 

— Біда буде, дитино! Ще не скоро, але буде, — ледь чутно та пригнічено відповідає Маргарита. 

— І ти це допустиш? — налякано дивлюся на бабусю. 

— А що я можу вдіяти? — вона важко зітхає та зізнається: — я уже стара, та й я уже нічого не можу. Мені вже пізно. А за тебе боюся... Ти надто юна, надто імпульсивна. 

— Ваша високосте, не перебільшуйте, — нахмурившись, наказую. Пильно з хвилину дивлюся на королеву і, притулившись до неї, прошу: — ну, бабусю, ну будь ласка, розкажи. 

— Що тобі розказати, моє миле дитя? 

— Все, що знаєш, розкажи, — заглядаю в рідні очі. — Це буде нашою таємницею... 

Маргарита вкотре шумно видихає, довго мовчить, а тоді тихо каже: 

— Гаразд. Але спочатку я тобі розповім, чому тебе всі називають донькою семи вітрів. 

Моє серце підстрибнуло на радощах. Навіть не віриться, що я нарешті знатиму відповідь на це питання. 

— Твої батьки одружилися дуже давно... Ще тоді, коли... 

Стукіт у двері перебиває розповідь бабусі. Вона замовкає і пильно дивиться на мене. А тоді дозволяє увійти. У покої входить Фредерік — маршал двору. Молодий високий чоловік, він прийшов на цю посаду замість свого батька. Маршал вклоняється й повідомляє: 

— Ваша високосте, вечеря подана. 

— Спасибі, любий. Ми зараз спустимося. 

Я розчарована та сердита на того Фредеріка. Вічно він мусить усе зіпсувати та припхатися так невчасно. Я вже була так близько до того, аби хоч трохи прихилити ту таємничу завісу, а він зі своєю вечерею все зіпсував. І от коли ми іще так поговоримо? Коли ще бабуся-королева знову зважиться мені хоч щось розповісти? Жаль огортає мою розчаровану душу.