Розділ 8

Розділ 8

Лія прокинулася раптово, наче з води випірнула, а огидна сонна магія вампірів залишила по собі присмак гнилі на язиці та відчуття, наче її голову набили мокрим піском. Дівчина розплющила очі й одразу ж відчула під собою тверду поверхню і, як виявилося, це була кам'яна підлога, на яку поклали всіх дівчат, щоб отямилися від впливу магії.

У просторій залі з високою стелею, освітленій лише мерехтливими синіми смолоскипами, на підлозі вже сиділо кілька дівчат, протираючи очі, хоч декотрі ще лежали. Усі десять бранок були перелякані, бліді, у зім’ятих шовкових сукнях, що тепер здавалися лахміттям. Замість вікон у цьому приміщенні були лише вузькі бійниці десь під самою стелею, крізь які не проникало жодного променя світла.

— Ми в залі очікування, — прошепотіла Селена, яка сиділа поруч, обхопивши коліна руками. — Я раніше всіх отямилася, чула, як вампіри між собою розмовляли, казали, що спочатку нас мають оглянути, наче на оглядинах.

— На оглядинах? І хто ж на нас дивитиметься? Чому тут немає нікого? — Лія різко підвелася, не звертаючи увагу запаморочення, похитнулася й обперлася рукою об стіну.

Дівчина побачила, що її декольте розірване й видно білизну, і згадала того мерзенного командира Ловців Ґражана, який порвав їй сукню. Вона стягнула зі своєї шиї хустку, яка там висіла, бо коли борюкалася в лісі з Ґражаном, то хустина сповзла на шию, і пов'язала її на груди так, щоб прикрити порвану частину декольте.

— І де ж це цей їхній хвалений король Дагар?! — спитала вона голосно, закінчивши маскувати порвану сукню. — Нас везли сюди, як скарб, як подарунки, а кинули тут на холодну підлогу, наче якісь мішки з непотребом! Невже королю так…

Раптом двері до зали і різко відчинилися, гучно заскрипівши і обірвавши Ліїне обурення. До зали увійшла жінка, і від одного її вигляду дівчата миттєво притихли. Вона була неймовірно вродливою тією холодною і мертвою вродою вампірки, від якої віє смертю. Одягнена у чорну сукню, гаптовану червоною вишивкою з якимись дивними завитками, символами та знаками, вона трималася так владно, наче сама була королевою, а на її поясі висіла в'язка масивних ключів, що тихо бряжчали при кожному її кроці.

— Всім мовчати! — голосно промовила вона, і її наказ пролунав неприємно, наче удар батога, змусивши всіх дівчат, які стиха переговорювалися між собою, замовкнути. — Мене звати Корнеліда, і я дворецька цього королівського замку. Поки Його Величність король Дагар у від'їзді, ви перебуваєте під моїм наглядом. Я вас попереджаю, що якщо будете слухняними і покірними, то доживете до балу, а будете норовливими, то я особисто віддам вас на розвагу лакеям короля Дагара.

Дівчата принишкли, деякі почали тихо схлипувати. Але не Лія. Вона зробила крок вперед, гордо випрямивши спину, хоча всередині все тремтіло від страху, чесно скажемо.

— Значить, короля немає? А де ж це він? — зухвало перепитала Лія, примруживши блакитні очі. — Оце так гостинність! Нас викрали на вулицях столиці, тримали в каретах-клітках, везли через магічні кордони, щоб врешті-решт нас зустріли якісь його холуї? А де сам король Дагар? Чи він настільки боїться десяти беззбройних жінок, що втік із власного замку?