Розділ 4

Розділ 4

Купальні палацу виявилися зовсім не тим райським місцем, про яке можна було б мріяти. Це була величезна кам’яна зала з низькою стелею, де пара стояла таким густим туманом, що дівчата бачили лише силуети одна одної. Замість лагідних служниць на них чекали суворі жінки в сірих полотняних сукнях із засуканими рукавами, і вони не мили їх, в шкрябали жорсткими мочалками, наче зчищали іржу зі старого заліза.

Лії було байдуже до гарячої води, яка приємно обпікала шкіру, вимиваючи бруд, її дратувало те, як грубо ці жінки поводилися з іншими дівчатами.

— Агов, легше! — огризнулася Лія, коли одна з мийниць занадто сильно смикнула її за пасмо, намагаючись гарно вичесати волосся. — Якщо вирвеш хоча б одну волосину, радник Кумпель здере з тебе шкіру. Хіба ти не чула? Я — номер один у списку! — дівчина криво посміхнулася, хоча на серці було невесело.

Жінка на мить завмерла, її очі блиснули злістю, але вона помітно зменшила запал. Лія скористалася цією паузою, щоб роззирнутися. Усі дівчата знаходилися в мармуровій чаші великого басейну, наповненого водою. Кожною займалася окрема служниця. І всі обрані були біловолосі, з волоссям від платинового до сніжно-білого, це був справжній квітник для вампірського короля.

Знайома їй вже дівчина, якій обіцяли магічно відростити нігті, знаходилася якраз поруч і тихо плакала, дивлячись на свої понівечені пальці.

— Досить скиглити, — тихо сказала їй Лія. — Мене звати Лія, а тебе як звати?

— Мідда, — шмигнула носом дівчина. — Мені страшно, Ліє. Ти чула, що сказав король? Нас везуть королю диких вампірів Дагару, який, кажуть, не просто п’є кров. Він відчуває страх жертви, і це його збуджує…

— Ну, тоді він буде відчувати лише мій гнів, — відрізала Лія. — Страх — це те, чим вони теж харчуються. Якщо покажеш йому, що боїшся, ти вже програла. Хай краще гнівом моїм подавиться!

Раптом важкі дубові двері відчинилися, і пара в залі хитнулася від протягу. До купальні ввійшов огрядний чоловік у синій мантії, розшитій вогняними спіралями. Він одразу ж почав жадібно розглядати дівчат, і його маленькі й колючі очі, як у щура, стали масними та хтивими. 

Це був придворний маг. Чоловік не став чекати, поки дівчата одягнуться. Навпаки, він подав знак служницям, і ті грубо вигнали бранок із води на холодний камінь підлоги, і тепер десятеро дівчат стояли абсолютно голими, намагаючись прикритися руками під його липким та оцінюючим поглядом. Маг повільно проходив повз них, затримуючись біля кожної і промовляючи заклинання. Але він не просто дивився на дівчат, а він насолоджувався їхньою сором'язливістю і беззахисністю.

Зупинившись біля однієї з дівчат, він без церемоній схопив її за груди, стискаючи так, що бідолаха аж скрикнула.

— Шкіра має бути пружною, — прохрипів він, обходячи її навколо і ляскаючи по стегну і накладаючи заклинання.

Потім він підійшов до Мідди, яка тремтіла так, що ледь трималася на ногах. Маг схопив її за руку, почав розглядати згризені нігті.

— Яка паскудна звичка, — пробурмотів він і раптом притягнув дівчину до себе, притискаючи її голе тіло до своєї мантії. — Але ти солодка, красуне. Можливо, я залишив би тебе собі, якби тебе відбракували. 

Покидьок огидно захихотів, дивлячись на Мідду, червону від сорому й огиди, яка намагалася вирватися з його міцного хтивого захвату, але у неї нічого не виходило, бо він був набагато сильнішим. Він так і не відпустив її і почав нашіптувати якесь заклинання. Лія побачила, що нігті Мідди почали видовжуватися, стаючи гарними і міцними. Але навіть виконуючи свою роботу і накладаючи заклинання, маг все одно не соромився, його вільна рука хтиво ковзала по спині дівчини, спускаючись нижче, під розпачливе схлипування бранки.

— Наступна, — кинув нарешті маг, закінчивши і відштовхуючи Мідду та зупиняючись перед Лією.

Він хтиво оглянув її з ніг до голови. Його погляд затримався на її животі, і Лія мимоволі напружилася. Маг простягнув руку, мацнувши її за талію, і хоч тіло дівчини рефлекторно смикнулося від холодного дотику, але сама Лія не ворухнулася, лише дивилася на нього з такою зневагою, що він аж примружився.

— То це ти номер один, — прошепотів він, наближаючи своє обличчя до її лиця. — Не брешуть, ти й справді коштовність, срібна красуне. Я тебе не чіпатиму, не тремти, але от твоє волосся — воно має сяяти!

Він махнув на Лію рукою, з якої злетіли магічні іскри і мерехтливим серпанком осіли на голову дівчини. Магія миттєво ввібралася в її коси, роблячи їх важкими й блискучими, наче справжнє срібло.

— Одягайте їх! — гукнув маг служницям, востаннє обвівши поглядом оголені тіла дівчат. — І не забудьте про прикраси. Дикий Дагар любить, коли подарунки загорнуті в яскраві обгортки!

Коли їх нарешті почали вдягати в тонкі й майже прозорі сукні, Лія зрозуміла, на що схоже все це, у що затягнула її доля. Усіх їх готували до розкішного бенкету, де саме вони й були головною стравою…