10. Стоїть під оцим вікном

Лялька щоранку збирала своєму любому чоловіку провізію і відправляла його в ліс.

- У мене таке відчуття, ніби я ходжу по колу, – жалівся він.

А що, якщо виходу звідси справді немає. А, може, художник її обманює і вже давним-давно знайшов поселення, але говорити про це з якихось причин не хоче? Тому, що його хвилює не вона, а цей дім. Ні, таки мусить йому вірити. Обіцяла вірити та віритиме до останнього.

Тому, що нікого тут не було окрім них двох і вона розуміла це все ясніше.

Лялька неспішно розчісувала волосся. Усе, що раніше приносило насолоду, тепер видавалось нестерпним. Секунди тягнулися нескінченно довго. Вона не знала, чим себе зайняти. Гуляти не хотілось, зосередитись на книгах чомусь не вдавалось. Вагітні шиють і в’яжуть для своїх майбутніх діток, а от у неї усе необхідне уже було. Як тільки жінка дізналася про свій цікавий стан, про її вагітність взнав і проклятущий будинок і в ньому миттєво з’явилась кімната з усім необхідним для новонародженої дитини.

Антона досить довго не було. Лялька все більше непокоїлась. А, раптом, таки щось знайшов? Надія жила у ній разом з неспокоєм, надія росла і разом з тим ріс неспокій. Вони були так міцно пов’язані, що роз’єднати їх було вже не під силу.

Нарешті почула, як грюкнули вхідні двері. Як вбіг Антон і затупотів по сходах. Вітром ввірвався в кімнату і вигляд у нього був настільки розгублений і навіть наляканий, що Ляльці відразу стало моторошно.

- Він тут. Знайшов нас. Стоїть під оцим вікном.

Інстинктивно потягнулася до вікна.

- Ні, не дивись. Я не хочу, щоб він тебе бачив. Він прийшов, щоб тебе забрати.

- Хто прийшов?

- Корній.

Серце на мить завмерло, а потім забилось з подвійною силою. Вона ніколи не думала, що одне-єдине ім’я, колись ненависне, зможе викликати таку щиру радість.

- Будь ласка, впусти його.

Коханий завмер, задрижав. Свої наступні слова не промовив, а виплюнув:

- Ноги його тут не буде!

- Але він знайшов дорогу. Він знає дорогу. Корній виведе нас із цього лісу.

- А потім ви справите весілля. – Лялька аж відступила. – Я не дозволю. Мені належиш ти. Мені належить ця дитина. І цей дім, нехай йому трясця. І все це на волоску. На волоску, люба. Не дозволю.

Лялька закрила обличчя руками.

- То все це правда. Ти давно став іншим.

Але коханого вже не було. Так спокійно, так безжально, так тихо… він покинув її та наглухо замкнув за собою двері.

Ляльку осяяв жахливий здогад: «Антон і будинок – єдине ціле!» А вона, наївна, цього не знала і її сліпа віра у їхню велику любов, мабуть, була геть недоречною.

Вона кинулась до вікна і побачила одиноку постать. Було вже темно, Лялька не змогла розгледіти обличчя, але, безумовно, це був її Корній. Той, якого вона зовсім не любила. А, що, вона любила?

Поставила на підвіконня свічку. Прихилилася до холодного вікна і гарячково шепотіла, наче мантру, наче давнє заклинання, одну й ту саму фразу: «Звільни мене, звільни мене, звільни…»

Почулось вовче завивання. Із-за хмар виринув крихкий і боягузливий серпик місяця, освітивши прекрасну галявину і вихопивши з пітьми збентежене, але таке вольове обличчя Корнія. Потім із темного лісу вийшов Антон і вона зрозуміла, що затівалося щось лихе.

 І знову вовче завивання. Тепер вже значно ближче.

- Останній шанс, – мовив Антон, звертаючись до Корнія. – Чеши звідси. Забудь сюди дорогу.

- Я не вернусь без неї. За нею сумують рідні. Місця собі не знаходять, гублячись в здогадах.

Лялька не знала, що робити. Як привернути до себе увагу? Вікно не відчинялось. Вона тарабанила по ньому своїми маленькими кулаками. Кидала й жбурляла у нього все, що потрапляло під руку. Предмети відлітали, повертаючись на свої законні місця. Скло, яке неможливо розбити. Дім, у якому усе відбувається за його власними правилами, а їй лише відведена роль німого спостерігача. Але вона не хотіла просто спостерігати. Підозра, що має статися щось криваве й жахливе, не покидала, а лише міцнішала.

І наступні слова Антона – до непізнаваності насмішкуваті та жорстокі, лише підтвердили це:

- Дурнику, ти зустрінеш тут свою наглу смерть!

З лісу повагом вийшли вовки.

«Іди, біжи, тікай звідси!» гарячково думала Лялька.

Корній не поворухнувся.

Колись, давно,здається, в іншому житті, на неї також напав вовк, а тепер їх було вже троє. Троє хижих тварин із блискучими розумними очима. Тварин, повністю підпорядкованих Антону.

Тишу, а потім і її розум розірвав наповнений болем вереск. Кричав Корній. Його шматували, з’їдали заживо під її вікном. Лялька тремтіла, ридала, проклинала усе на світі та кликала на допомогу. Дурна, жорстока і розбещена Лялька.

Раніше вона думала, що найкраще, що міг зробити для неї Корній – це померти. Її необачно висловлене побажання справджувалося в найгірший спосіб.