6. Пануй і владарюй

Вона чула голос Антона, але не могла зрозуміти ні слова. А ще не вдавалось розліпити повіки. Ніби пливла у густому тумані і її хвилювало тільки одне: чому? Чому Антон полишив її одну, і весь час заспокоював і чому говорив неправду? А ще – невже так швидко, раптово, настав кінець? І більше ні любові, ні світу, ні світла.

Художник плакав, його сльози так гарно омивали її обличчя. Знав, що вона помирає та проклинав усіх на світі і перш за все себе за необачність. Ну, хто б міг подумати, що вовки підкрадуться так близько?

Вона марила. Пливла. Над її бідним пошматованим тілом схилились смутні й сумирні привиди. Принишклі. І ось один із них підхопив її на руки й поніс у геть протилежному напрямку від того омріяного ілюзорного дому.

А потім Лялька розплющила очі й нарешті побачила над собою стелю. Гладеньку, гарно вибілену стелю. Сама ж вона лежала на ліжку, потопаючи в пухкій перині. Де вона? В лікарні? Несміливо, обережно, все ще не вірячи у свій дивовижний порятунок, оглянула аскетичну, але дуже світлу і простору кімнату.

- Ти марила і довго не могла прийти до тями, - мов, крізь сон, почула лагідний, припорошений ніжністю голос Антона.

Як же його сюди пропустили? Що відбувається? Де батьки? Хто її порятував? Антон? Після того, як так необачно завів у вовчий ліс і спокійно полишив саму, ще й вночі?!

- Як ти себе почуваєш, кохана? – ледь вловимо торкнувся її руки.

Лялька з подивом відмітила, що у неї цілі та цілком дієздатні руки. Тільки на правій – тоненька марлева пов’язка.

- Що це? – запитала схвильовано.

- Ти поранилась, люба. Мабуть, обдерла руку об стовбур, коли ховалась від дощу.

- Що? – зачудовано перепитала дівчина.

З’явилося досить стійке і неприємне відчуття, наче вона проспала-промарила кілька століть і за цей час ява трансформувалась у щось чужорідне, інакше. 

- Мене обступили вовки…

- Тихіше, – він притиснув палець до її вуст, змусивши замовкнути. Так, наче його геть не цікаво те, що вона пережила і те, що перебувала за волосок від погибелі…

- Мене оточили вовки. Я вже прощалася з життям.

Але він зовсім її не чув.

- Люба, я знайшов його. Наш будинок.

Лялька здивовано обвела очима кімнату, немов сподіваючись, що ось нізвідки виринуть відповіді, і ситуація проясниться, і зникнуть усі недомовки…

Антон завзято взявся пояснювати:

- Отож, я довго брів понад урвищем, не плекаючи особливих надій. Але потім дерева різко розступилися і немов з-під землі виринув силует добротного двоповерхового будинку. Я не повірив власним очам.

Лялька також йому не вірила.

- Намарно я стукав – ніхто не озивався. Потім, виявилось, що вхідні двері відчинені. Уяви собі, я блукав порожніми кімнатами та зовсім не розумів, що діється. Куди поділись господарі? І якщо відлучились, то чому не замкнули двері? А втім, кого тут можна остерігатися? Лисиць, зайців? Навколо лише ліс. Я повертався, ні, я летів до тебе, наче на крилах. Так спішив поділитись з тобою цією радісною звісткою!

- Ти запросто міг заблукати.

- Так, міг. Але я точно знав, де тебе полишив.

- Мене мало не зжерли вовки, - вкотре повторювала йому Лялька, уже втрачаючи терпець.

- Ну, що ти, люба, вовки у цих краях не водяться, - лагідно пожурив, немов, малу нерозумну дитину. –  Думаю, ти злякалася і ті вовки тобі просто привиділись.  Усе минеться і забудеться. Я тобі обіцяю.

І він потягнув носом повітря. Немов принюхуючись.

- Ти так гарно і солодко пахнеш. Я теж не проти тебе скуштувати.

І, раптом, припав до її горла вустами й залоскотав ніжну шкіру, зоставляючи після себе доріжки, що пульсують, змушуючи Ляльку задихатись і божеволіти від бажання. Вони балансували на краю і їй подобався цей новий Антон. Впевнений і пристрасний Антон, але щось непокоїло і змушувало бути насторожі. Вірніше, підозрілим видавалось майже все.

- Скажи, господарі вже повернулися? Вони не проти, що ми тут?

- Моя маленька, скільки ж можна повторювати? Будинок належить нам. Пануй тут і владарюй!

Це вже було занадто. Дівчина легенько відштовхнула коханого і пильно подивилась йому в вічі. Жарт? Нехай нарешті скаже, що це жарт, бо з’явилося дивне відчуття: немов би вона стоїть понад глибоким урвищем і геть не розуміє, що ж тут сталося. Втрапила в неймовірну халепу чи в чарівливу казку? І страшно, і захопливо водночас від цього незнання, а, може, навіть справжнього везіння.

- Ти мені віриш?

Боже, ні!

- Так.

- Тоді ходімо. Дещо покажу.

Вони вийшли з кімнати  й Антон повів її довгим коридором. Морок розвіювали свічки. Стіни були завішані портретами незнайомих людей, вбраних у шати позаминулого сторіччя. Аж ось Антон зупинився біля одного з них.

- Поглянь. Я був шокований, коли на це наткнувся.

На картині був зображений його дядько. Простий, грубуватий чоловік, який все життя гнув спину на шахті й ніколи не бачив подібних розкошів. Тим паче не одягав ніякої перуки, позуючи гордовито, так, наче йому відкрились усі таємниці цього непростого світу.