5. Ліс і справді кишів нечестю

І раптом… раптом, щось наче з розгону вдарило їй в груди й забило памороки. Антон - мертвий. Коханого вже не було на цьому світі. Він лежав у якійсь заглибині, неймовірно блідий, із широко розплющеними скляними очима. Його прегарне волосся було просякнуте кров’ю. А потім… потім вона почула його радісний голос. Він, виявляється, знайшов хатину, але забрів надто далеко і повертатись вже не було сенсу, адже скоро світанок і… Ні, він просто впав і підвернув ногу. Кликав її та зірвав собі голос. Не встигло б зійти ще сонце, а Лялька вже б вирушила на його пошук… Потрібно зберігати спокій. Хоч раз в житті зберегти спокій.

Але вона так втомилась, і зголодніла, і змерзла. І в глибині свого єства уже нічого так не хотіла, окрім як потрапити додому і вимолити у батьків прощення. Перенестися у той фатальний ранок і ще раз гарненько обмізкувати те, що на неї чекає. Безрадісні туманні перспективи. І відступитись. Повернутись в комфортне ліжко і задрімати. Без сновидінь. Без вигадок. Без цього підозрілого шарудіння… Що це? Якась тварина?

Дівчина швидко підхопилась, фізично почуваючи чиюсь присутність. Тихенько покликала Антона. Навмання відступила. Прислухалась. Шарудіння, почулося цього разу ближче. Затремтіла всім тілом, боячись, що загорланить або заголосить. Викаже свою присутність, якщо уже не виказала. Знайшла і стиснула в руці якийсь обрубок.

Ліс і справді кишів нечестю. Хижаками. Що, як там переховувались убивці? Канібали? Її уява вимальовувала незбагненні речі. Серце стукотіло і, мов несамовите, прокачувало кров, яка свистіла у вухах.

Лялька прикусила язик. До крові. Щоб не закричати.

Навколо неї рухалися тіні та відділялися одна від одної, набуваючи форми. Щось велике. Собакоподібне. Голодне. Очі палахкотіли червоним, фіксували здобич. Горлянки утворювали низьке загрозливе гарчання, попереджаючи про необдумані та непотрібні кроки. Коло поступово звужувалося.

Сьогодні істоти добряче поласують.

Не сміла рухатись. Не сміла думати. Поворухнеться і,  відразу ж нападуть, і з радістю рватимуть м’яку соковиту плоть, роздираючи на криваві шматочки та вгризаючись до самих кісток.

«Чи знайшов ти, Антоне, свій прихисток? Сподіваюсь, знайшов» - промайнула, забилась і щезла остання думка.

Закричала від того несамовитого жаху і, згрупувавшись, виставила руки вперед. А вже наступної миті, на цих тендітних білих руках зімкнулися гострі вовчі зуби.