3. Поневіряння в лісі

Так часто запевняла себе, що ні про що не буде шкодувати, а ще всіляко намагалася не тішити себе ілюзіями, хоча мета їхньої подорожі – простий, але цілком придатний для життя будинок Антонового дядька, усе частіше видавався їй ілюзією. Ну, кому знадобилося лаштувати хатину посеред лісу, так далеко від цивілізації? Навіщо? І чи існує вона досі, чи не розвалилася? Чи захистить їх від дощів і хижих звірів? А що, якщо виявиться такою тісною й порожньою, що Лялька не протримається там і тижня?

- Ніхто і не здогадається нас там шукати. Потім, ми вийдемо до великого міста, розчинимось в натовпі та почнемо нове спільне й щасливе життя, – як міг заспокоював і гаряче запевняв коханий Антон.

І їй відразу ставало соромно. Вона така слабка. Не призвичаєна до якихось труднощів і клопотів. Не впевнена ні в чому, окрім свого великого кохання.

 - Дядько надав мені детальні інструкції й навіть намалював схематичну карту. Повір мені, сонце, треба бути дуже й дуже пустоголовим, щоб примудритися заблукати.

Лялька погано уявляла, як можна скласти карту лісу. Скільки б вони не йшли вперед, вона бачила одне й те ж саме. Дуби, буки, берези, дуже рідко сосни. Стежка під ногами плуталась, звивалась, бігла все швидше і дівчина не мала змоги її наздогнати. Намарно шукала у верховіттях тепле і лагідне сонце. Дерева брали все на себе, крали, шелестіли листям, перешіптувались, неначе обговорювали їхню небезпечну ідею, їхнє бажання, чого б це не коштувало, бути разом. Заповнювали собою весь навколишній простір, навіки відділяючи від реального світу. Від безлічі непомірних амбіцій і одного нещасного нерозділеного кохання.

Справжньою розрадою, втіхою і відкриттям стало для неї те, що ліс по вінця був наповнений життям. Юрба різноманітного птаства щебетала в ньому з ранку до вечора. От би позичити в якоїсь птахи крила, злетіти та поглянути, чи близько чи далеко той омріяний будиночок.

Руді пухнасті білочки. Лякливі зайчики. Ніжні, з таким уважним поглядом косулі. І лисиці. Лялька так щиро раділа тому, коли їй, випадково, випадало поглянути на цих лісових звірів. Були ще вовки. Іноді, дуже рідко, вони будили їх своїм похмурим і пронизливим завиванням.

- Не бійся, люба, нам нічого не загрожує, - запевняв Антон. - Вовк нападає лише у двох випадках: якщо захищає своє потомство або хворіє на сказ. 

- Люблю, – невтомно зізнавалась своєму геніальному художнику Лялька, і солодко зітхала,  й спокійно засинала під ритм знайомого серцебиття. Втомлена, смертельно втомлена, але щаслива.

Викручувало кожен м’яз, на ногах з’явилися мозолі. Але вона не мала права докучати цим Антону, адже це тимчасові прикрості. Той, раз за разом, ставав усе смутнішим. Коли  робили привал, хапався не за їжу, а за дядькову карту і хмурив своє красиве чоло. А Лялька вчилася бути сильною і, якщо спочатку, її весь час заспокоював коханий чоловік, то тепер, розніжена панянка, його всіляко підтримувала й надихала.

Окрему і вагому нішу її думок займали рідні. Як вони там? Батько, напевно, лютує. Його єдина донька, напередодні свого розкішного весілля, нахабно втекла з нікчемним бідняком. Як тепер дивитися людям в очі? Чому це сталося саме з ним? Як пережити цю неймовірну ганьбу?

Напевно, у мами на фоні стресу, стався нервовий зрив. Рідна ненька сиділа й дивилась, не кліпаючи, в одну точку і раз за разом відтворювала у пам’яті короткий зміст прощальної записки, яка уже перетворилась на казна-що – чорнило розтеклось від сліз.

Залишена батькам записка була зовсім простою і короткою:

«Мамо, тату. Простіть мене. Я хочу іншого життя. Я завжди вас любитиму.

Лялька»

Іноді, дуже часто, Лялька шкодувала про те, що не написала чогось більшого. Не пояснила. Інше життя? Вони, напевно, подумають, що чогось їй не додали, не так щось зробили, що це вони врешті-решт винні. Ні, ні. Просто вона не могла, фізично не могла бути з Корнієм. Це була б зрада. Зрада всього справжнього і живого – тепла, ніжності, розуміння. Зрада всього, що вона так любила.

А Корній? Що почував він? Яких небачених страждань завдала цим вчинком своєму нелюбому нареченому? Тож, після всього скоєного, була зобов’язана стати щасливою.