2. Запланована втеча

Вона заледве дочекалась світанку. Одягнулась, пригладила волосся. По землі стелився туман і це, як ніколи, було їй на руку.

Кілька хвилин оглядала кімнату. Батьки нічого не шкодували для своєї єдиної доньки. Її спальня нагадувала хороми заможної царівни. Оксамит, кришталь, червоне дерево, шовкові простирадла. Вона не могла цього всього взяти з собою та, чесно кажучи, й не хотіла. Хоча була одна річ… Лялька відкрила першу шухляду. На долоню лягла штучна квітка – подарунок Корнія.

- Вона ніколи не зів’яне. Ніколи-ніколи не зів’яне, – палко повторював молодий чоловік. А Ляльці чулося замість цих слів інше: «Я від тебе ніколи не відстану. Ніколи-ніколи не відстану.»

- Дарувати мертві квіти це погана прикмета, – зле хмикнула мама.

- Ти хоч знаєш, скільки коштує це брязкальце? – накинувся на неї тато. – Боюсь, наш любчик Корній, розорився.

«В тім то й справа, що ваш» – подумала Лялька. А сама апатично розглядала свою нову іграшку – червону квітку із чорними краями.

Шість ніжних, доволі красивих пелюсток. А в центрі – чорна цятка і кругом неї багряна застигла маса.

- Мені від неї зле й моторошно.

- Будь ласка, не починай. Тобі так важко догодити. Що казав Корній, коли дарував тобі це диво?

- Казав, що це оберіг.

- Як романтично!

«Ну, що, будеш приносити удачу?» – тихо спитала Лялька і, загорнувши іграшку в клапоть тканини, сховала її в одну із потаємних кишеньок. Не забула й про змінний одяг, який завчасно нашпигувала золотими монетами.

У простій сірій сукні та темно-синій накидці дівчина непомітно вислизнула з дому.

Дорога зайняла пів години. Чужі сади, порожні вулиці й ось вона вже була на краю міста, де низенькі, похилі будиночки майже зрослися з землею. Тут і мешкав її Антон.

Не знати чому, вона почала тремтіти. Похмура вулиця і дивна, неприродна тиша нагадали їй тривожний сон. Вночі їй наснився Корній. Вони вдвох крокували під відкритим небом і їм назустріч протяжно вили вовки. Раптом їй стало погано. Хтось ішов до неї, хтось схожий на Корнія. Туман, як саван, огортав його з голови до ніг.

- Люба, це я. Сонечко, я тебе налякав?

З плачем вона кинулась до Антона. Дурна, боягузлива Лялька.

- Не передумала?

- Ні, нізащо у світі, – і швидко додала. – У нас є трохи часу. Останні два тижні я «спала» до обіду.

- До лісу підвезе Яків. Далі – пішки.

Придивилась пильніше до коханого. Великі, темні кола під очима. Поруч, у ногах, чималий вузлик.

- Одяг, їжа, вода, – пояснив.

Кивнула й обійняла його ще дужче.

Вона переплутала його з Корнієм, бо ці двоє чоловіків трохи схожі. Хоча… не такі вони вже й подібні. У Антона русяве хвилясте волосся і добрий відкритий погляд. Риси обличчя тонкі, мов у дитини, і сам він нагадує янгола, тоді як Корній... цікаво, кого?

Але це все не мало значення. Важило ось що: душа Антона – джерельце із прозорою водою, в котрому зовсім не страшно потонути, тоді як в її нареченому завжди відчувався потаємний морок.

Безодня із темними краями.