Її називали Лялькою. Всі – і батьки, й прислуга, і навіть майбутній чоловік. З ним доводилось сидіти вдень на веранді, прогулюватись в саду, слухати нудні нескінченні промови. Бували моменти, коли й собі вона здавалась лялькою. Гарно вбраною, причесаною, напудреною. З бездоганними манерами та найбільшим у місті посагом. Всі кому не лінь, смикали нещасну за потрібні їм ниточки, а Ляльці не залишалось нічого іншого, окрім як підкорятися і слухати. Бути гідною донькою заможних батьків. Вийти заміж за перспективну людину. Вдавати, що життя склалося, а самій безутішно ридати в подушку.
Чи про це вона мріяла?! Лялька прагнула бути разом з художником і хоч його талант не викликав у неї сумнівів, для решти світу це був мезальянс – бридкий і беззмістовний союз. Мали значення лише статус, родовід, добробут.
Доки безрезультатно мудрувала над тим, як вибратись із цієї ситуації, прогриміли заручини.
- Для нас з тобою це нічого не значить, – схвильовано шепотіла художнику і задихалася. Її душило власне безсилля, а ще занадто слабкою відрадою були ці поцуплені зустрічі.
Одного разу, прогулюючись зі своїм нареченим, Лялька не витримала:
- Скажи, ти справді мене так любиш?
Великі темні очі зустрілись із її вологими очима. Корній був непоганим з себе. Високий, статний, чорноволосий. Усі навколо пліткували про те, яка ж вони гарна пара. Наче підібрані (богом? чортом?) та поєднані на контрасті. Її арктичні світлі коси й тонка, немовби вирізьблена вправним скульптором фігура, неабияк пасували цьому молодому чоловіку. Майже так само, як і підтримка та велич могутнього тестя.
До болю зціпила зуби. Як вирватись?! Чому поруч з нею не може бути той єдиний, кого сама для себе обрала?
- Буває, звісно, люблю, але набагато частіше обожнюю.
Так солодко і банально, що вже набило оскомину.
- Мені здається, що в цьому шлюбі я буду нещасною, - закинула Лялька наживку.
- Я не дозволю цьому статися, - вже звично ту наживку проковтнув.
Який же він посередній, наївний! А втім, Лялька чудово знала, як наречений до неї ставиться. Знала про щирість його почуттів, але, звісно, не почувала з цього приводу особливої радості чи полегшення. Він навіки залишиться для неї чужим. Гостем, чий прихід викликає роздратування.
І, немов на підтвердження цього, кинула на чоловіка свій фірмовий зверхній погляд, зціпила зуби, пришвидшила ходу, випереджаючи розгубленого нареченого й анітрохи тим не переймаючись. Наочно демонструючи, що він для неї ніхто.
- Я помру, але не дозволю тобі бути нещасною! - прокричав чоловік навздогін і відчай скрапував з тих слів і, мимоволі, дряпав навіть Ляльчине, невблаганне, серце.
Таки зупинилась. Таки повернулась. Наблизилась до нього.
Корній, наче в гарячці, тремтів.
- Твоя смерть розв’язала б мені руки. Хоча, ні. Ні! Не минуло б і тижня, як батько знайшов би мені нового чоловіка.
Корній здригнувся, запала могильна тиша.
Лялька полишила його остаточно.
#1711 в Містика/Жахи
#9923 в Любовні романи
#2413 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 01.04.2021