Глава 18

ГЕОРГ 

Я вражений. Поведінка Анни мене наполошила. Хоча про себе відзначаю, що такою живою та енергійною ця красуня мені подобається іще більше. Хмикаю та кидаюся за своєю нареченою. Звісно, я не хочу, аби вона слухала мою матір, якій, схоже, сонце в дорозі в голову напекло. 

Я чесно не чекав від матері такої підлості. Вона ж мовчала, поки Анни не було. А як тільки моя наречена приїхала, вона миттю змінилася і знову заговорила про того Себастьяна, щоб його підняло та й гепнуло. Схоже, це він матір намовив. 

Злість у душі росте до цього чоловіка. І я знаю, що ніколи не прийму Себастьяна. І байдуже, що я вже дорослий, а мати ще молода. Я не хочу, аби в цьому замку жив інший чоловік. І якщо мати не зміниться, я таки піду. Хай роблять, що хочуть. Я навіть у гості приїздити не буду. 

Наздогнавши Анну, хапаю її за тонку талію та пригортаю до себе. Дівчина налякано заглядає мені в очі й, нахмурившись, наказує: 

— Георгу, припини! На нас он всі дивляться. 

— Той, шо, — відмахуюся. — Хай ся дивлять. Ти ж моя наречена. 

Анна звільняється з моїх обіймів і відступає від мене. Мружить одне око й неоднозначно заявляє: 

— То зараз я твоя наречена, а раніше ти з ким був? Он графиня сьогодні вже мені виплюнула. А про що не сказала, можу тільки здогадуватися... 

Розвернувшись, дівчина продовжує йти стежкою до ріки. Стою та дивлюся їй услід. Серджуся на матір іще сильніше. Ну хто її за язик тягнув? Ну було, то й було. Невже я мав бути як чернець? Я ж молодий, а дівки самі ходять за мною, тож гріх не скочити в гречку. 

Ще кілька секунд стою і таки подаюся за Анною. Її різка переміна мене зачепила. Я гадав, вона приїде, і ми почнемо тихо жити разом. Ага, якби не так. Ще й мати влізла. Напевно навмисне, аби допекти мені. Вона ніколи не плекала симпатії до Анни. А нині вирішила все сказати як є. 

Знову наздоганяю свою наречену та йду позаду. Йдемо отак кілька метрів, як раптом дівчина зупиняється й оглядається на мене: 

— Ти чого за мною йдеш? 

— Бо хочу. 

— А я не хочу... — шипить вона. — Я хочу залишитись на одинці. 

Хмикаю, бо вона такі цікаві слова вживає, що я мушу здогадуватися, що вони означають. Але на її зухвалість заявляю: 

— А я хочу бути з тобою... — мружуся та невдоволено питаю: — Чи, може, ти хочеш, аби я знову по інших дівках ходив? 

— Іди, — роздратовано кидає дівчина. — Ото вже твоя мамця рада буде. Знову мені дорікатиме. 

— Анно, годі вередувати, — невдоволено наказую. — Моя наречена ти, тож маєш бути зі мною. 

— Я не хочу бути з тобою, — капризно заявляє вона й закладає руки на грудях. — Я гадала, ти вірний мені, а ти по всіх копицях та всіх покоях з дівками. Мені така... — вона замовкає і, нервово ковтнувши, додає: — Такий наречений не треба... 

— Як то не треба?! — у мене аж серце на мить зупинилося від її слів. — Ти вже моя, хочеш ти того чи ні. Ти ще з дитинства моя наречена. 

— Я своєї згоди тобі не давала. Отже, не твоя наречена. І мені байдуже, хто там і що вирішував за мене. А я не піду заміж за того, кого не люблю. 

Гонорово кинувши, Анна повертається та йде. Мені здалося, що я помер та воскрес одночасно. Слова моєї нареченої вбивають. Вона справді якась дивна. А як я мав жити без дівчат? Вона не може отак вередувати. 

— Анно! — роздратовано фиркаю. — Негайно повертайся. 

Та вона йде, наче не чує. Її гонор не подобається мені. Вона не може мати ревності до мене. 

— Анно, вже вертайся! — голосно волаю, та мої крики на неї не діють. 

— Графе Георгу! Графе Георгу! — гукає мене Оришка, і коли я оглядаюся, дівчина каже: — Там графиня Маргарет збираєці кудась їхати. На всіх свариці й вас клене на чому світ стоїт. 

Я важко видихаю. Почуваюся мов між двох вогнів. Анну не можу покинути, та й до матері треба йти. Кидаю погляд на служку і прошу: 

— Оришко, наглянь за Анною, доки я не повернуся. 

Дівчина лиш згідно киває головою та, присівши в поклоні, уступає мені дорогу.

Повертаюся до замку, а позаду чую, як дівка кличе мою наречену. Непорозуміння з Анною мене сильно турбує. Але зараз я маю серйозно поговорити з матір’ю. Вона повинна заспокоїтися й або залишитися тут без того Себастьяна, або піду я. Заберу Анну і поїду. Може, так навіть буде краще. Подалі від матері, від придворних чуток і від усіх цих дівок. Анна образилася не на жарт, і тепер мені потрібно буде завойовувати її довіру. Бо своєю дружиною я хочу бачити лише її. 

Знаю, що це буде нелегко, але я не відступлю. Я кохаю її. Але ж я не міг жити як монах у своєму віці на третьому десятку життя. Не сподіваюся на її розуміння, але уповаю на розсудливість. Моє колишнє — це моє колишнє. 

І я просто переконаний, що зроблю все, аби закохати Анну в себе. Вона буде тільки моєю.

P. S

Дякую, мої любі, що були з героями!

Перша частина книги закінчена.

Безмежно вдячна всім за підтримку!