Глава 17

ГЕОРГ 

Гримаю дверима великої батькової бібліотеки і застигаю на місці, адже зустрічаюся з наляканим поглядом своєї нареченої. Здогадуюся, що вона все чула, а мені цього найменше хочеться. Не розумію, що це на матір найшло. Яка муха вкусила? Навіщо їй той граф Себастьян? 

Дивлюся в очі коханої Анни і підбираю слова, аби все хоч якось правдоподібно пояснити їй. 

— Георгу, то шо таке? Ти чого дверима гупаєш? Чи ти гадаєш, я буду терпіти тебе і твою припадочну?.. 

Мати зупиняється поруч і, побачивши Анну, застигає. 

Повітря миттєво згущається навколо нас, і я розумію, що повинен зараз захищати свою кохану. Я не можу по-іншому, бо надто сильно кохаю її. Роблю крок назустріч наляканій дівчині й обіймаю стрункий стан. Дівчина хоче звільнитися, але я не відпускаю. 

— Мамо, ви язик прикусіть! Цей замок мого батька, і я звідти ні ногою, — роздратовано заявляю. 

— Ах так! — тупає ногою роздратована мати. — То я всьо твоїй нареченій розкажу. Скілько дівок ти мав. Кілько по копицях і покоях волочив. Або забирай свою зубожілу дівку, або життя тут вам не буде. 

Анна висмикнувшись, хоче втекти, але я не даю їй цього зробити. Міцніше пригортаю до себе. 

— А ти, шо дивисі? — гиркає до дівчини графиня. — Гадаєш, я хкіла таку пречудну слабу жінку свому сину? Та ту стійко красунь писаних було, жи ти навіть не годна їм в слід стати... 

— Мамо! — гримлю, бо мене бісить поведінка матері. Щойно вона тулилася до мене в дорозі, щебетала, а за мить на змію ядовиту перетворилася. — Не смій! Не смій ображати мою кохану! 

— А ти ще мені вказувати будеш, зараза така францувата, — лютує мати. — Май свої покої і там собі прав. А я поки жива, ти тут правити не будеш. 

— А як же графство? — примружившись питаю, обіймаючи свою тендітну наречену. — Це все впаде, якщо я підтримувати не буду. 

— Не гризисі, Себастьян все владнає. А ти забирай її, — вказує вона поглядом на дівчину, — і їдь у її занепале графство. 

Анна таки, вирвавшись, втікає від мене на двір. 

Я дуже сердитий на матір. Не те, що з дороги стомлений, то ще й вона вирішила нерви попсувати. Нащо їй здався той Себастьян? Пильно дивлюся на неї і суворо кидаю: 

— Я з Анною нікуди не поїду. А ти, якщо хоч, сама їдь до свого... — замовкаю, бо ще більше ненависті відчуваю до цього чоловіка. 

— А я поїду, — вибухає несамовитим криком мати. — Я поїду. Дожилася! — плаче вона. — Рідний син з дому виганяє. Я поїду! — знову з риданням голосить. — І на весілля твоє не приїду. А ти як зіграєш його, забирай свою убогу і вези куди хоч. Я жити ту вам не дозволю. 

Мати, розвернувшись, іде, ридаючи, голосачи й проклинаючи мене. Бо я невдячний син. 

Видихнувши, кидаюся на вулицю на пошуки Анни. Мені це все не приємно. Я не хотів шкандалю з матір’ю, але я добре знаю, що вона була проти Анни з самого початку. Але наші батьки — мій та батько Анни — заручили нас іще дітьми. Та й рік тому я перед смертю татові пообіцяв, що візьму Анну за дружину. 

Батьків дівчини вже давно немає, її гледів дядько. Саме тому графство Шернборн зазнало краху. Але ж це не прокляття. 

Вийшовши у двір, не можу знайти поглядом свою наречену. Помічаю Оришку і кидаюся до неї. 

— Де Анна? — напружено питаю рум’янощоку дівчину. 

— Пішла із двору, — сором’язливо відповідає вона. 

— Куди пішла? 

Мене огортає страх. Куди могла піти Анна? Вона ж нічого тут не знає?! 

Оришка стинає плечима і розгублено кидає: 

— Мо до річки пішла. Хто її знає? Вона ж у вас дивна якась. 

Видихаю свій гнів, невдоволено зиркнувши на Оришку, та подаюся з двору на пошуки своєї коханої.