Глава 15

ГЕОРГ 

По обіді я подалася до саду у супроводі Оришки. 

Всю порцію мені з’їсти не вдалося. Я бачила, як граф та графиня дивилися на мене, але нехай. Я не робитиму того, чого не хочу, і, звісно, не їстиму, якщо не хочу. 

Оришка йде поруч, і рот в неї не закривається. Тільки й мови, що про графа Георга. І ці балачки починають мене дратувати. Пройшовши трохи, не витримую і, заславшись на спрагу, йду до палацу. 

Але, увійшовши у просторий хол, зупиняюся, адже мою увагу привертають голоси, що доносяться з бібліотеки. Добре чую голос графині та Георга. Озираюся по сторонах, чи бува нікого немає, та ховаюся за однією широкою колоною. Мені цікаво, про що розмовляють графи. 

— Георгу, ну чого ти такий впертий? Ти ж бачиш, шо твоя Анна дивна... Що то за королівські манери? Виделки їй подавай. Та вона ж її в очі не бачила... Рід її зубожів, а вона... — у голосі жінки чується лють. — Подумати тільки... Певно, сама королева стілько гонору немає, кілько твоя Анна. І нашо вона тобі? 

— Мамо, та хватить. Будьте вже тихо, а то ше хто почує, — теж невдоволено гримить граф. 

— Та най чує. Не до душі мені твоя наречена і всьо. Ти ж міг Софію Рошфор взяти за жінку... Вона файна, статна, в та твоя Анна два кроки ступит та падає без сили. Як вона тобі спадкоємця виносне? 

— Мамо! — обурюється чоловік. 

Але й одразу зривається криком графиня: 

— Не називай мене так. Я для всіх — Маргарет де Браун. 

— О, небо! — зітхає Георг. — Бачу, мамо, вам тажи троха зле. 

— Георгу! — верещить жінка. — Ти зовсім мене не любиш. Заміж вийти не дав... 

— Мамо! Та як вам було заміж йти, якщо батько жино вмер? Шо люди будут говорити? — невдоволено бурчить граф. 

— Вже рік минув! 

— І шо? 

— Я не хочу жити сама. Ти восени шлюб возьмеш і будеш собі жити з тою Анною. А я? — голос графині тремтить. 

Ох, які пристрасті. Я ж тепер уже не можу піти. Мені цікаво, чим закінчиться ця мила бесіда. Чую зітхання чоловіка й оглядаюся, чи бува ніхто не йде. 

— Мамо, а шо ви хочете? 

— Я хочу заміж за Себастьяна де Клермон, — капризно заявляє графиня. — Скілько я можу жити одна? Твій батько був прикутий до ліжка. Я його п’ять років гледіла, я таки маю право бути щасливою. 

Повисає напружена пауза, яка явно затягується, і яку порушує невдоволений тон Георга: 

— Я не хочу, аби ви жили з тим Себастьяном. Він мені не подобається. І ше... Якщо ви станете дружиною того графа, то де ви жити будете? 

— Звісно, тут, — впевнено заявляє Маргарет. 

— Я цього противного блазня тут бачити не хочу, — волає Георг. — І я не допущу, аби він жив за статки мого батька. Якщо він хоче вас, мамо, за жінку, то нех і забезпечує тебе, а то вийде, що ми його будем утримувати... 

— Георгу, якщо тобі шось не так, забирай свою припадочну наречену і їдь у її маєток... 

Я нервово ковтаю, адже розумію, що тут конкретний заміс виходить. Встигаю лише кліпнути, як з бібліотеки виходить граф. Наші погляди зустрічаються, і я спантеличено дивлюся в його великі красиві темно-сині очі, повні гніву. Я розумію, що він спіймав мене на гарячому, тож мої виправдання звучатимуть безглуздо. Боюся, що зараз ще й мені перепаде.