Глава 14

АННА 

Спускаємося вниз, де граф одразу веде мене до обідньої зали. Тут апетитно пахне прянощами та смаженим м’ясом. За довгим широким столом сидить худорлява блондинка, приблизно років за сорок. Вона пильно дивиться у наш бік, від чого я починаю ще більше нервувати, не знаючи, як себе поводити. Мені потрібно спочатку розвідати атмосферу і зрозуміти, як приймали ці Брауни Анну і як відносилися до неї. 

Хоча розумію, що якби тут до Анни не відносилися, я повинна зробити все, аби цей граф відклав весілля, тоді в мене буде більше часу, аби дістатися до того магічного дзеркала і повернутися у свій час. 

Коли підходимо ближче, я вітаюся з графинею, присівши у легкому реверансі. Граф підставляє мені дерев’яний різьблений стілець. І мене дивує те, що він без м’якого сидіння, тому вирішую почати свою гру привереди просто зараз. Великими очима зиркаю на красивого чоловіка й капризно заявляю: 

— Я не сідатиму на стілець без подушки. Він холодний та твердий, я на ньому не сидітиму. 

Граф з графинею переглядаються, помічаю, що навіть слуги переглянулися. Отже, я дію вірно. 

— Теклю, принеси панні Анні невелику подушку, — наказує граф. 

Буквально за хвилину мені принесли подушку, і лише тоді я присіла за стіл. Помічаю спантеличений погляд графині Маргарети, але вдаю, що не бачу цього. 

Георг розпорядився, аби подали страви. 

Нам несуть наїдки, і їх немало, навіть дивуюся, як такі худі люди можуть стільки їсти. Бо ж ті порції, що приносили мені у покої, надто великі та дуже калорійні. Раптом зиркаю на прибори і знову маю за що вчепитися. Поруч з великою срібною, натертою до блиску тарелею, лежать срібні ніж та ложка. Оришка мені ніколи не приносила виделки. Отже в цьому часі цей кухонний прибор є дефіцитом, або його іще немає взагалі. Вирішую знову капризувати. 

— Я перепрошую, а, що виделок взагалі немає? 

— Чого? — ледь не квадратними очима дивиться на мене Маргарета. 

Я важко зітхаю й, з театральним невдоволенням, зиркаю на жінку й починаю пояснювати. 

— Виделка — це такий столовий прилад, що відноситься до кухонного начиння. Виделка схожа на ложку, тільки має зубці — два, три або чотири. 

— Ми ще не встигли замовити цей столовий прибор, — втручається граф. — Але як тільки виделки стануть доступнішими, ми обов’язково купимо їх. Цей прибор тільки-но з’явився і зараз перебуває у страшному запиті. Всі хочуть мати виделки, але виробництво поки не надто розвинуте. 

— Зрозуміло, — видихаю я. 

Слуги знімають ковпаки із страв, і я залипаю на жирнючій ароматній печені, яка парує і з якої буквально стікає жир. При приємному ароматі від такої кількості жиру мене реально нудить. Поруч каша, запечені овочі і свіжоспечений хліб. 

— А, що свіжих овочів чи листя салату немає? — знову цікавлюся я, вдаючи невдоволення. 

Маргарета з сином знову переглядаються. 

— Анно, серце моє, навіщо тобі свіжі овочі? — пильно зиркає на мене чоловік. — На столі багато їжі... 

Я зітхаю і, спершись на спинку крісла, заявляю: 

— Я не можу їсти таке жирне м’ясо. Мене від нього нудитиме. А свіжі овочі дуже корисні для організму, в них багато клітковини. 

Краєм ока помічаю, як хмуриться Маргарета, але мовчить. 

— Анно, що ти хочеш з овочів? — терпляче перепитує мене граф. 

— Огірки, помідори, зелень, болгарський перець, — перелічую і зітхаючи додаю. — Їх дуже багато... 

Граф з хвилину дивиться на мене, а тоді з іронією заявляє: 

— Серце моє, якщо ти їстимеш самі овочі, то зі сил впадеш. Ти он так яка квола. — Він вирізає шматок нежирного м’яса і кладе в мою тарілку. — Ти повинна все це з’їсти, аби мати сили ходити. 

Великими очима дивлюся на паруючий шмат м’яса в моїй тарілці. Розумію, що мені реально буде погано, якщо я з’їм цю здоровенну порцію. 

Видихнувши, беруся до трапези. Заледве впоралася, відрізавши кілька маленьких шматочків. Кладу їх до рота, настромивши на ніж, і повільно пережовую, закушуючи виноградом та маленькими скибками хліба. 

Бачу, як пани квадратними очима дивляться на мене, але не зважаю. Хай звикають. Мої капризи лише починаються.