Глава 13

АННА 

Не витримавши відвертого погляду чоловіка, опускаю очі. Пауза, що затягнулася, змушує ще більше напружитися. Хоча я не так собі уявляла графа Брауна. Гадала, він, як більшість чоловіків цього віку, непривабливий, а він навіть досить красивий. Напевно, якби він був страшком, мені було б легше. Тоді я б змогла природніше поводитися, а так ніяковію. Мені незручно брехати цьому чоловікові, адже я не його наречена. Тепер не знаю навіть, як поводитися та як бути. 

— Добридень, серце моє! Як ти ся чуєш? — вітається чоловік. 

Його голос досить красивий і звучить наче з турботою, але я не можу розслабитися. 

— Добре... — розгублено кидаю. — Наче... Не знаю... 

— Може, підеш зо мною на обід? 

Я лише важко зітхаю і, не витримавши надто пильного погляду молодого графа, опускаю очі. Він таки привабливий, і Оришка не перебільшувала, але я кохаю Ярослава. 

— Анно, ти надто слабка, тобі потрібно добре їсти. Дорога виснажила тебе. 

Не зважуюся більше підняти погляд, лише тихо прошу: 

— Я хочу залишитись одна. 

— Анно, цього більше не буде. Я досі поступався тобі, але в нас восени весілля, тож навіть не проси. 

Я спантеличено підіймаю погляд на чоловіка: про яке весілля він торочить? Яка осінь? Я не збираюся тут залишатися до осені. Хай своє весілля зіграє з ким хоче. Може, навіть Оришку за дружину брати, тільки не мене. 

— Анно, досить шарахатися мене наче примари. Я твій наречений. Про це наші батьки домовилися, коли тобі виповнилося чотирнадцять. Наше весілля мало відбутися ще п’ять років тому. Я й так на тебе надто довго чекав. 

Я відкриваю рот, щоб обуритися, але чоловік випереджає мене: 

— Досить мені казати, що ти не хочеш заміж. Тобі вже дітей народжувати пора, а ти все в святу невинність граєш... Самій не набридло? 

Спантеличено кліпаю і розумію, що я солідно втрапила. Бо зі слів цього графа Анна іще не займана... Ой леле! Мені ж потрібно вибиратися звідси якнайскоріше. Бо в іншому випадку боюся навіть уявити, що мене чекає. Це ж скільки галасу зчиниться, якщо граф дізнається, що я втратила цноту? 

Зітхаю. Мовчу. І знову обурююся в душі. Дідько, де ж та Анна пропала? Краще б поверталася швидше, а то я повинна тут за неї віддуватися. Це її граф, хай би собі з ним розбиралася. 

Пильно зиркаю на чоловіка й цікавлюся: 

— А чому весілля на осінь? Осінню сиро та холодно, може, краще на весну..? — з надією питаю. 

— Ні, серце моє. Наше весілля відбудеться осінню, як почнеться падолист. 

Падолист — це жовтень чи листопад? Дідько. Я не пам’ятаю, але це не дуже важливо. Перепитувати не хочу, аби не здатися тупою. Та й напевно моє питання звучатиме дивно. 

Граф підходить до ліжка і простягає мені руку: 

— Давай поможу встати і підемо обідати. Я з дороги, голодний мов собака. 

— В мене немає апетиту. Іди без мене, — нахмурившись, відмахуюся. 

Зі слів чоловіка розумію, що ця Анна була привередою, отож і я пай-дівчинкою не буду. 

— Анно! — гримає на мене невдоволено граф. 

Я здригаюся від його підвищеного тону і, підтягнувши коліна до себе, прикриваю ноги пишною спідницею та обіймаю коліна руками, й невдоволено бурчу: 

— Не кричи на мене, а то взагалі заміж за тебе не піду. 

Георг заходиться сміхом. Я ж спантеличено дивлюся на нього, бо ж я наче не сказала нічого смішного. Великими очима дивлюся на чоловіка, а він, заспокоївшись, заявляє: 

— Анно, ти нарешті перестала втікати від мене, — тішиться граф. — Це вже досягнення. А твої погрози досить милі. Бо виходить, якщо я не кричатиму на тебе, то ти підеш за мене заміж. 

Я важко зітхаю, а чоловік знову просить: 

— Давай допоможу встати і підемо обідати. 

— Я сама, — відмахуюся і встаю по іншу сторону ліжка. 

— Ходімо, — зітхає Георг. 

Я повільно наближаюся до дверей, а він, підійшовши, бере мене під руку. Мені цього зовсім не хочеться, але вередувати не можу, аби не видати себе. 

Про себе відзначаю, що від чоловіка приємно пахне амброю, ментолом та лавандою. Це мене приємно вразило. Адже, наскільки я знаю історію, то з чистоплотністю у ці часи було складно.