Глава 12

АННА 

Не можу ані лежати, ані сидіти — нерви здають. Втікати вже пізно, та й куди тут втечеш? Мені дуже страшно. Боюся зустрічі з типу своїм нареченим. Бо ж як той граф приїхав, то він точно прийде до мене. А я найменше хочу його бачити. Як же бути? Мізкую, гублюся в думках. А потім ловлю себе на думці: а може, знепритомніти? А що, це ж варіант?! Я ж акторка, але чи вистачить мене надовго? Тут же всі зовсім не актори. Хоча, зважаючи на кволість та слабкість Анни, я цілком можу знепритомніти. 

Вирішую, що якщо буде така необхідність, то таки скористаюся цим трюком. 

Чую у коридорі піднесені голоси та кроки, і мене це лякає. Швидко стрибаю у ліжко і повертаюся на бік. Намагаюся вирівняти дихання, аби те, що я буцім сплю, виглядало правдоподібно. 

Кроки наближаються, і мені стає все страшніше. Панічно боюся зустрічі з графом. Поняття не маю, як повинна з ним поводитися, що казати... А раптом він зрозуміє, що я не його наречена..? Це мене лякає найбільше. Хоча також дивує те, що Оришка нічого не запідозрила. Невже я та Анна так схожі між собою? 

Цікаво, а які стосунки були у графа з Анною? 

Потрібно було це розізнати раніше... 

Міцно зажмурюю очі, коли прочиняються двері у покої. 

— А я вам казала, жи панна спит... — чую голос Оришки. — Її стало зле, і я ледве привела її сюда. 

— Оришко, пані Маргарето, вийдіть. Я хочу залишитися зі своєю нареченою на одинці. 

Мене прохання чоловіка насторожує та навіть частково лякає. Хоч я його не бачу, але наказ грубим оксамитовим голосом змушує мене завмерти. 

— Але ж вона спит, — не відстає Оришка. 

— Я зачекаю, доки встане, — відмахується чоловік. 

— Графе Георгу, ви ж з дороги! Йдім обідати! — суворим тоном просить ще один жіночий голос. 

— Зара прийду, — фиркає чоловік. — Йдіт. 

Я на грані зриву. Мені дуже страшно залишатися з цим чоловіком на одинці. 

Чую важке зітхання жінки, а за кілька хвилин зачиняються зі скрипом двері. Вся напружуюся і від нервів не можу стримати чхання. Розумію, що після цього я більше не можу вдавати, що сплю. 

Вдаю, наче прокинулася, і часто кліпаю. Помітивши чоловіка, припіднімаюся, великими очима дивлячись на нього. 

Він високий, широкоплечий, з довгим до плеч волоссям, високим чолом, неширокими, густими чорними бровами, прямим носом, пухкими вустами та легкою щетиною. А очі великі, але мене вражає їхній колір — вони реально темно-сині. Важко дихаючи, розгублено кліпаю, бо мене бентежить надто серйозний вираз обличчя чоловіка. Просуваюся на ліжку й сідаю, бо ж не знаю, як поводитися та що казати.