Глава 11

АННА 

Мої невтішні роздуми розвіює Оришка. 

— Йдім ближче. Бо, то точно пани сі вертают. 

Дівчина тягне мене ближче до натовпу, а я тремчу від страху. Ще мені тільки не вистачало, аби той граф до мене чіплявся. Якщо я його наречена, то це ж неминуче. А я, яка знаю, як з жінками поводилися в давнину, зовсім цього не хочу. І точно не терпітиму. Важко зітхаю, адже потрібно було ще випитати в Оришки детальніше, які стосунки у графа з Анною були. Хоча достатньо того, що я знаю, — Анна не хотіла заміж за графа Брауна, якщо ходять чутки, що вона його не любила. 

Доки чекаємо, я застрягла у роздумах. Ці два дні я міркувала, як дістатися до покоїв пані Маргарети, але все марно — без ключів туди не дістатися. Мені страшно від думок, що я можу ніколи не повернутися у свій час. 

Покидаю свої роздуми, бо натовп галасує. І я від цього почуваюся геть незручно. Смикаю захоплену Оришку й прошу: 

— Проведи мене, будь ласка, до покоїв? 

— Нашо? — кліпає дівчина. — Та то ж твій суджений їде... 

З хвилину міркую, а тоді хитро-мудро випалюю: 

— Мені щось зле. 

— Ай! — зойкає Оришка і тягне мене від натовпу. — Та, пануню, ви біла, як молоко. Ше мені туткай впадіт без п’ямніті. 

Видихаю. Добре, що нічого пояснювати не потрібно. Не знаю, чи насправді я така бліда, але почуваюся добре, тож інше мене не дуже хвилює. 

Доки ми дійшли до покоїв, у дворі почувся тупіт копит та іржання коней. Мені від цього дурно. Навіть уявити боюся того графа Брауна. 

Скільки бачила чоловіків на портретах з минулих епох — вони всі некрасиві. 

Оришка допомагає мені прилягти, і я прошу, аби вона принесла мені води. 

Тільки дівчина покидає мої покої, і її кроки віддаляються, я зриваюся на рівні ноги й кидаюся до вікна. Саме бачу, як з карети виходить чорноволосий чоловік, одягнений у синій одяг, розшитий золотом. Оце так прикид! Нічогенько графи бідують. Але обличчя чоловіка розгледіти не можу. Хоча переконана, що він нічого особливого собою не представляє. Добре, що хоч худий. А зазвичай представники знаті цього століття всі були пишної тілобудови. 

Чую у коридорі кроки й швидко стрибаю у ліжко, одразу зажмуривши очі. 

— Панно Анно, вам шо зле? — перепитує наляканим голосом Оришка. 

— Та трохи. 

Вона допомагає мені сісти й подає воду з глиняної великої чашки. 

Попивши води, лягаю назад і кидаю: 

— Можеш йти, Оришко, зустрічати своїх графів. А я тут полежу у тиші. 

— Ага, а як вам знов стане зле... — відмахується дівчина. 

— Не стане. Куди ж я звідси вже дінуся. Хіба засну. 

Оришка зітхає й тихо кидає: 

— Тогди спіт, а я хоч одним воком глєну на того графа. Кажут, жи він бороду зголив, бо перше мав таку довгу, як пів мої коси. 

Стримую посмішку, бо дівчина така кумедна. Хоча дівчатам цього віку не позаздриш. Вони могли лише мріяти вийти заміж за графа, лорда чи панича. Але стати насправді невісткою титулованої родини простим смертним було нереально. Хоча дуже часто вони могли бути коханками чи наложницями. 

Вкотре зітхаю й у душі тішуся, що я не потрапила у цей час фрейліною або служкою. Але якщо я тут, то куди пропала та сама Анна? Ану ж вона повернеться — то мене називатимуть самозванкою? А якщо граф зрозуміє, що я не його наречена? То ж треш. Що я тоді робити буду?