Глава 10

АННА 

Минуло два дні. Я не можу звикнути до тьмяного світла свічок, від їх їдкого диму мене нудить, і зовсім це не романтично. Вже краще темрява. Я перестала любити ніч. 

Мені нудно тут, я хочу додому, бо ж уявляю, що зараз почуває мій коханий. Я ж, по суті, пропала безвісти. Тому, аби вбити час, просто вештаюся замком та околицями. Добре, що мене ніхто не чіпає, і фрейліни мої ще хворіють. Хоча майже завжди поруч Оришка. 

За цих два дні я обійшла весь палац. Заглянула у найменші щілини, лише покої пані Маргарети виявилися зачиненими, і ключі від покоїв має лиш пан Кшиштоф, він завідує всім господарством та порядком у замку. Але я дещо не можу збагнути, тому, коли Оришка веде мене на прогулянку, прошу у неї: 

— Розкажи мені все, що знаєш про пані Маргарету... 

Дівчина зітхає, закидає на плечі товсту чорну косу, поправляє широкі спідниці з коричневого полотна й відмахується: 

— Ну, шо ті розказати. Пані Маргарета... То зовсім не пані — вона графиня, але нам, простим людям, легше її називати пані. 

То он воно що. З подивом відзначаю, а дівчина тим часом продовжує: 

— Графиня переїхала сюди тамтого року, коли вмер граф Йозеф. А за троха сюда переїхав її син, граф Георг, — дівчина зупиняється і, пильно глянувши на мене з душевною наївністю, додає: — Ну, суджений ваш. 

Від останньої фрази у мене аж мороз по шкірі. Бо мій суджений залишився у сучасному світі, а я якось примудрилася потрапити у минуле. 

— А знаєте, коли молодий граф сюда приїхав, всі фрейліни та служниці не могли намилуватися ним... 

Оришка замислено зависає, і це дещо дивує мене. Адже скидається на те, що і вона захопилася цим Георгом. 

— Невже він такий красивий..? — лише спитавши це, я зрозуміла, що зробила дурість. Оришка дивиться на мене великими очима, бо, напевно, я мала б добре знати свого нареченого. Тому швидко виправляюся: — Я мала на увазі... 

— Панно Анно, невже ви хочете сказати, жи граф Георг не файний? 

Я лише розгублено знизую плечима, бо ж не маю, що сказати. 

— Ай-ай-яй! Невже то правда, жи ви не любите свого судженого? 

Я хмикаю і, пильно зиркнувши на дівчину, питаю: 

— Звідки ти це взяла? 

— Та люди кажут, — знітившись, тихо кидає дівчина. 

— Оришко, а що ще говорять люди? 

— Про кого? 

Дівчина вся напружується і налякано зиркає на мене. Я ж знизую плечима і з цікавістю відповідаю: 

— Про мене, про Георга, про графиню? 

— Ай, та я не можу вам такє казати... — знічується Оришка. 

— Чому ні? 

Нахмурившись, перепитую, бо здається, що ця дівчина знає дуже багато. 

— Пані Анно, не можу вам ніц казати, бо як Пані Маргарета взнає, шо я плещу язиком, то накаже мене вилупити. 

— Оришко, я нікому нічого не розкажу. 

— Ага... — з недовірою відмахується дівчина. 

Я лише важко зітхаю і відводжу погляд у бік. Мою увагу привертає скупчення людей у дворі й галас. Радісні вигуки змушують напружуватися. 

— О, то певно вже Маргарета з Георгом вертаюці... 

Відриває мене від споглядання Оришка, чим і шокує. Мені страшно, я не готова до зустрічі зі своїм типу нареченим. У душі щиро сподіваюся, що дівчина помилилася і це хтось інший їде.