Глава 8

ЯРОСЛАВ 

Привізши Анну до себе додому, я її не впізнаю. Вона ходить будинком і все налякано розглядає, таке враження, наче вперше все це бачить. Я ж терпляче спостерігаю за всім, та коли вона, оглянувшись, питає: 

— А, що, то за свічки у ваших канделябрах? Як вони так яскраво світять? 

Мене здають нерви. Я переконаний, що Анна щось замислила і зараз навмисно ліпить із себе дурепу. Стиснувши зуби, мовчу. Може, хоч так вона здогадається, що я дуже сердитий, і припинить цей цирк. 

Доки я мовчу, дівчина повільно підходить до мене і знову питає: 

— Як вас звати? І чому ви привезли мене сюди? 

Не можу втримати свій гнів — це вже явний перебір і вище мене самого. 

— Анно! — зриваюся криком, та так голосно, що дівчина аж здригається. — Ти гадаєш, це смішно? 

Моя кохана часто кліпає, а вже за мить в очах з’являються сльози. Шкодую, що накричав на неї, але моє терпіння вривається. Вона розвертається, аби піти, та я не даю їй цього зробити. Схопивши, пригортаю до себе й пошепки прошу: 

— Анно, молю, припини. Ти мене лякаєш. Ми з тобою стільки років разом, а ти питаєш, як мене звати... Я ж Ярослав, твій наречений... 

— Я вас не знаю, — крізь сльози кидає дівчина і старається звільнитися з моїх обіймів. Її намагання досить кволі, тому не відпускаю її, хоча слова шокують. 

— Тобто ти мене не знаєш? — напружено перепитую і заглядаю в кохані голубі очі. 

Вона знизує плечима й зірваним, тихим голосом кидає: 

— Я побачила вас сьогодні вперше... 

Я важко зітхаю і на нервах перепитую: 

— Ще скажи, що ніколи не була в цьому будинку? 

— Не була, — тихо видавлює дівчина. 

Дивлюся в її очі й розумію, що вона не обманює. Адже на обличчі вирує паніка. 

— Анно, моя кохана дівчинко, що з тобою трапилося? 

Вона знову знизує плечима та, закривши обличчя руками, схлипує і, наче мантру, повторює: 

— Я не хочу заміж... 

Стискаю щелепи й розумію, що весілля потрібно скасовувати. З Анною щось трапилося у тому палаці, і тепер вона нічого не пам’ятає. Пригортаю свою наречену до себе й прошу не плакати. А думки, мов чорні круки, заполонили голову. Напевно, правду казала нам ота стара циганка — оминати той палац десятою дорогою. А моя кохана дуже любить той замок. Вона ж туди, мов додому, ходила. На тиждень бувала там ледь не кожного дня, а стара циганка з одним золотим зубом та у квітчастій хустині попереджала про біду. Вона нам такі дивні речі говорила, і вони стосувалися моєї коханої, називаючи її на ім’я, хоча ми не казали, як нас звати циганка звернулася до моєї нареченої: 

— Твоя цікавість, Анно, обернеться лихом. Сплутає два світи, переверне реальність. Сама не будеш знати, де ти... І за все заплатиш. Втратиш все, що маєш тут. — Вона на мить замовкла, і мені здалося, що в неї в очах спалахнули вогні. Зітхнувши, вона продовжила: — Але доля в тебе така. Доля твоя не тут. — Вона перевела погляд на мене й холодно кинула: — А ти парубче приречений, бо кохатимеш її двійника. 

Пам’ятаю, як Анна накричала на циганку з пересердя. А бідолашна старенька лише нахмурилася і з образою кинула: 

— Чого кричиш на мене? Я кажу те, що бачу. 

Потім у машині Анна довго плакала, бо, хоч і вдавала незворушність, слова циганки її налякали. Але страх діяв рівно місяць, бо далі почалися вистави у замку, і всі поїздки було відновлено. А з часом ми й забули про ту циганку та її попередження. Згадав я його лише сьогодні, коли вже трапилася біда. Але я досі не можу зрозуміти дивних фраз циганки. 

Важко зітхаю і лагідно прошу свою наречену повечеряти. Заледве вмовив її, адже вона вперто відмовлялася, просилася побути на самоті.