Глава 7

АННА 

Йдучи до покоїв, оглядаю все навколо. Яка ж краса тут вирує, шкода, що це все не збереглося до наших часів. У голові не можу впорядкувати думки. Паніка не відпускає, вся середина стискається — я хочу додому. У голові перебираю думки, намагаючись зрозуміти, як я тут опинилася. Єдине, що я пам’ятаю, — як торкнулася дзеркала у своєму часі. Невже саме через це дзеркало я потрапила в інше століття? По тілу розповзається мороз. Зупиняюся й, пильно зиркнувши на Оришку, з надією питаю: 

— А де у вас тут гардеробна? 

— Шо? — спантеличено кліпає дівчина. 

Я ніяковію і починаю пояснювати: 

— Ну, те місце, де пани переодягаються та зберігають свої речі. 

— А, убірня... — Оришка посміхається й глузує. — Ну, панно Анно, ви придумали... А нашо вам убірня? 

Закушую до болю нижню губу. Потрібно щось вигадати правдоподібне. Фокусуюся на старовинній іконі, обрамленій у золото, а тоді, перевівши погляд на дівчину, випалюю: 

— А де мої речі? 

— Шо? — знову кліпає Оришка. 

Важко зітхаю і починаю пояснювати: 

— Мої скрині з одягом, де? 

— Ааа, та вони в убірні, — знову з посмішкою кидає Оришка. — А, шо вам зара тре вбрані? 

Спантеличено кліпаю, бо що означає кожне слово, мушу здогадуватися. 

— Так. 

— А нашо? Вже скоро ніч... 

Допит дівчини мене дратує. Намагаюся проявити терплячість і спокійно пояснюю: 

— Хочу помитися і передягнутися. 

— Тогди йдім за мною. 

Йду за Оришкою, і в душі жевріє надія, що у тій гардеробній знаходиться оте дзеркало. Тоді я точно повернуся у свій час ще до сутінків. Сподіваюся, Ярослав не дуже образиться, що я пропала на весь день. Буду вимушена шукати логічне пояснення, бо у те, що я побувала у минулому, він навряд чи повірить. 

Оришка зупиняється перед дверима, і я розумію, що це зовсім інша кімната, не та, у якій у сучасному світі гардеробна. Зітхаю, але мовчу, а, що я можу сказати? Я ж по свої речі прийшла. 

Дівчина прочиняє двері, і я йду за нею. Збоку стоять три дерев’яні скрині, вона вказує на них рукою: 

— Ото ваше вбрані і пожитки. 

Я ж лише мимоволі зиркаю на скрині, бо мій погляд біжить по кімнаті з трьома аркоподібними великими вікнами, через які тут іще добре видно. Але тут і близько дзеркала немає. 

— А, що тут дзеркала немає? — розгублено зиркаю на Оришку, бо моє серце впало у п’ятки від розчарування. 

— Чого? 

Перепитування Оришки починає солідно бісити, але я швидко метикую і повторюю: 

— Люстро тут є хоч десь? 

— Так, є. У покоях пані Маргарети таке файне велике, на мій ріст, а мо й більше. Але туда не мона заходити. Не дай Боже, пані зовидит, то накаже відлупити батогами. 

У мене в одну мить напружилися всі м’язи. Але своєї цікавості втримати не можу й перепитую: 

— А люстро у покоях пані Маргарети справді велике? 

— Найбільше у маєтках. 

— А, що, ще десь є дзеркала? — з надією питаю. 

— Так, є, але вони маленькі. 

Гіркота розчарування обпікає душу. Йду до вікна, аби не розревітися. Я не хочу тут залишатися. Я хочу у свій час, до свого коханого Ярослава.