Глава 6

АННА  

Оришка прочиняє двері, і мене охоплює шалене розчарування. Я бачу перед собою доглянутий, охайний коридор зі смолоскипами, а не такий, як у сучасному палаці. Сльози виступають на очах. Швидко змахую їх, хоча душу охоплює паніка. Не можу второпати нічого. При побаченому ще маю слабку надію, що це таки розіграш, і я зараз знаходжуся у відреставрованій частині замку, яку іще не бачила. 

— Оришко, ходімо на балкон, — тихо прошу. 

Дівчина мовчки киває і повільно веде мене на балкон. Через великі вікна намагаюся зазирнути у двір, але нічого толком побачити не можу. 

Через кілька хвилин опиняюся на балконі. І в мене перехоплює подих. Серце б’ється часто, часто, і тепер я розумію, що дива не трапилося, я справді опинилася у XVII столітті. Тут нереальна краса. Немає такої алеї, як у нашому часі, але тут іще красивіше. Мені ж від таких подій дуже страшно. Намагаюся приховати свій страх і, аби відволіктися, прикипаю до того, що коїться внизу. У дворі метушаться служниці у сірому одязі з домотканого полотна. Повно люду. Шум, гам, іржать коні, та стоїть велика красива карета близько парадного виходу. Мені від цього стає дурно. Як я тут жити буду? 

— О, пані Маргарета їде на зустріч свому сину... — констатує Оришка. 

— А, що він сам приїхати не може? — оглядаюся на дівчину й питаю, аби хоч якось відірватися від дурних думок та страху. 

— Та може, але пані Маргарета дуже люби свого єдиного сина, — пояснює дівчина, а я розглядаю все навколо. — Пан Георг мав тамтої неділі їхати по вас, але мусів їхати до Кракова, тож ви приїхали сами. Він вислав по вас людей. 

Хмикаю, бо щось дивне розповідає мені Оришка. Цікаво, куди той Георг тих людей висилав. Не знаю, як маю про це спитати, але вирішую схитрувати. 

— А довго я їхала, бо щось зле все пам’ятаю? — питаюся, перевівши погляд на дівчину. 

— Та довго. Акурат цілу неділю. Ви й в дорозі зле сі чули. А ваші фрейліни, он, теж у знахарки, їм тажи зле, — дівчина зітхає та додає: — Та всьо буде добре, ото пан Георг завтра-позавтру приїде, і ви всьо забудете. Він же ваш суджений. Тілько вас обійме — то відразу всьо мине. 

Нервово ковтаю. Який ще суджений? Вона про що? А мої фрейліни, це хто?! Невже Віта та Ярина теж тут? То було б чудово. В голові суцільний каламбур, і здається, від таких подій точно дах поїде. 

— Панно Анно, йдім до покоїв, — вириває мене зі ступору дівчина. — Вам лежати тре. Бо як пані Маргарета зовидит вас на балконі, то буде дуже сваритисі зо мною. 

Зітхаю. Голова обертом, але повільно крокую за Оришкою, яка веде мене назад до спальні. В мене реально паніка, адже розумію, що навіть втекти звідси не можу, бо куди я втечу. Кругом інший світ, в якому я чужинка. Я ж тут не знаю нічого.