Глава 5

АННА 

Розплющую очі від чогось холодного і перед собою бачу розмитий силует. Припіднявши голову, кліпаю декілька разів. Переді мною стоїть Оришка зі світло-коричневим глечиком у руках. Великими очима дивлюся на неї, бо розумію, що вона мене облила холодною водою. Дівчина дивиться на мене теж ледь не квадратними очима й налякано кидає: 

— Паннуньцю, виджу, вам таки добре зле. Точно тре до знахарки... 

— Та постривай ти зі своєю знахаркою! — фиркаю й сідаю. 

У голові ще паморочиться, схоже, я знепритомніла, але не це мене турбує, а сказані цією дівчиною слова перед тим, як я знепритомніла. Вони ще досі кружляють у голові: «тисяча шістсот сорок другий рік...». Це розіграш? А якщо ні, то як я сюди потрапила? 

Спантеличено зиркаю на дівчину. Розумію, що не можу їй нічого сказати, але ще щиро уповаю на те, що це пранк такий. 

— Я хочу подихати свіжим повітрям, — з проханням дивлюся на дівчину. 

— Вам не мона. Ви ж тілько вернулисі до памніті. Вам спочивати треба, — гримає суворо дівчина і, ставлячи глиняний глек на масивну тумбу, бурчить: — Панно Анно, ви мене так напужали, жи жижки досі трісуцці. 

Я зітхаю, пильно дивлячись на дівчину. Вона говорить так по-справжньому, з таким природним діалектом, чи то, може, вона акторка хороша? Їй-Богу, я б так не змогла. Яка в неї вимова, акцент та природність звучання. Якщо це справді акторка, можу аплодувати їй стоячи, бо вона неперевершено грає свою роль. 

— Панно, я мушу сказати пані Маргареті про то, жи сі стало. 

При іще сильній слабкості зістрибую з ліжка і хапаю дівчину за руку, а вона знову великими сірими очима дивиться на мене. 

— Оришко, прошу, нікому нічого не кажи, — шепочу впівтону, бо ж не хочу, аби мене хтось почув. Бо якщо це постанова, то з мене потім всі сміятимуться. Не впевнена, що зможу сама прогулятися замком, тому прошу: — Краще виведи мене погуляти... 

Чорноволоса дівчина забирає свою руку й заклопотано дивиться на мене. 

— А як вам знов стане зле..? — спантеличено цікавиться вона. 

Важко зітхаю і дію стосовно тієї ситуації, яка склалася. 

— То вже тогди покличеш свою знахарку і даси знати пані Маргареті, жи мені зле. — переходжу на діалектну мову, хоча в мене не виходить так добре розмовляти, як цій дівчині. 

Оришка хвилину стоїть, вагаючись, а тоді погоджується. 

— Най буде. Йдім вже. 

Вона бере мене за руку і повільно веде зі спальні. Відчуваю, як усе тіло тремтить. Це страх та відчай мають на мене таку дію. Я реально боюся, бо ж усвідомлюю, що, швидше за все, я справді опинилася у минулому. Тільки як? 

У душі іще так хочу вірити, що це постановка, і як тільки я вийду зі спальні, мене зустрічатиме Ярослав, подруги та моя театральна група.