Глава 4

ЯРОСЛАВ 

З трепетом на серці іду до дівчини. Здається, вона от-от зникне. Але, на щастя, лише здалося. Я підійшов до неї зовсім близько, вона залишилася стояти. 

— Анно! — несміло кличу, бо здається, що це не моя кохана. 

Дівчина повільно обертається, я ж пильно дивлюся на неї. Це наче Анна, але погляд пустий та розгублений. 

— Що з тобою? — налякано цікавлюся. І в душі сумніваюся, що це Анна. 

— Мені щось зле, — тихо кидає вона, опустивши очі. 

Я нічого не можу второпати. Голос, манери, стовідсоткова схожість — усе як у моєї коханої, тільки вона здається мені іншою. Не відчуваю того звичного тепла, що зі своєю коханою. 

— Анно, де ти була весь день? Ми ж тебе усі шукали... 

Дівчина підіймає погляд і розгублено питає: 

— Хто ви? Я вас не знаю... 

— Анно, я Ярослав, що це за приколи такі? У нас через тиждень весілля, а ти вирішила розважитися?! Ти хоч розумієш, чим це може закінчитися? У нас весілля через тиждень... Гадаєш, це смішно? 

Дівчина великими очима дивиться на мене і відступає. 

— Яке весілля? Ви про що? — її голос звучить налякано. — Я вас не знаю... — спантеличено повторює вона. 

Дивлюся на свою кохану і не можу збагнути, що зараз відбувається, це вона так правдоподібно грає чи це все насправді. 

— Ань, досить! — на нервах кидаю я й намагаюся бути терплячим. — Розважилася, та й годі. Якщо ми вже проґавили фотосесію, то їдьмо додому. Я перенервував та втомився. 

Анна знову з повним нерозумінням дивиться на мене і капризно заявляє: 

— Я нікуди з вами не поїду. Мій дім тут... 

У мене ступор, адже нічого не розумію. 

— Анно, ти гадаєш, мої нерви зі сталі? — закипаю зсередини. — Мені набридло. Граєш ти неперевершено, але з мене досить. Я не впевнений, що після всього, що трапилося сьогодні, я візьму тебе за дружину. 

— То й добре, — фиркає дівчина. 

— Анно, що добре? — не можу втримати свого невдоволення. — Що ми батькам скажемо? А друзям? Як усе пояснимо..? — не можу заспокоїтися. — Вже все готове до весілля... Ти хоч розумієш, який скандал зчиниться? 

— Я не хочу заміж, — раптом рівними губами випалює дівчина й, обійнявши себе руками, іде від мене. 

Перебуваю у шоці від такої заяви. Що це за бзик такий? Зранку ж усе було добре, навіть перед фотосесією все було нормально. Що ж трапилося? 

Нервую, але йду за Анною, не можу допустити, аби хоч хтось бачив непорозуміння між нами. 

Наздогнавши наречену, хапаю за руку вище ліктя й змушую її зупинитися. 

— Люба моя! — гарчу. — Виставу закінчено. Ми їдемо додому. 

Підхоплюю кохану на руки й несу до машини, а вона постійно повторює, що її дім тут, у фортеці. Вона здається мені не в собі, але я надто сильно її кохаю, аби просто відпустити. 

Посадивши кохану в машину, оглядаюся, чи, бува, подруг її немає, не хочу з ними перетинатися. Залишаю ключі від авто коханої і ми їдемо. Нам з Анною потрібно порозумітися. Сівши за кермо, їду від фортеці, вирішивши, що подруг дівчини наберу вже вдома і повідомлю їх, що я знайшов Анну і в нас усе добре. А ще попрошу, аби забрали авто Анни.