Глава 3

АННА 

Заледве відкриваю очі й підводжуся на встеленому золотистим покривалом ліжку. Все розмите, але розумію, що надворі день. Кілька разів кліпаю й оглядаюся довкола. Я у розкішній спальні, виконаній у стилі шістнадцятого століття. Лише тепер усвідомлюю, що я в Підгорецькому замку. Миттю вся напружуюся. Кімната дуже красива, але я щось пригадати не можу, щоб у замку була така відреставрована кімната. Я знаю усе у цьому палаці до дрібниць. Та зараз мене непокоїть, чому я у цій спальні, якщо була у гардеробній? 

Розгублено сідаю на досить м’якому ліжку й намагаюся зрозуміти, де я насправді і що відбувається. 

Раптом у двері стукають. Я зраділа, це, мабуть, подруги. 

— Заходьте, — дозволяю увійти, бо той, хто постукав, чомусь стоїть за дверима. 

Прочиняються двері, і в кімнату входить пишна дівчина, одягнена у довгу сіро-зелену сукню, на грудях видніється спідня сорочка. Чорне волосся якої, довге, заплетене у грубу косу. Я такої дівчини не знаю. Це, мабуть, не з нашого театру. 

— Добридень, пані! Як ви ся чуєте? — грубим голосом цікавиться вона. 

Її голос звучить так, наче вона добре знає мене. Але саме звернення дивне. Спантеличено кліпаю, дивлячись на дівчину з круглим обличчям і червоними щоками. 

Це ще що за постановка? У мене що, стався провал у пам’яті, і ми знову знімаємо фрагмент для Ютубу? 

Знову оглядаюся по спальні й уже нічого не розумію. 

А де ж тоді оператори чи камери? 

Погляд наштовхується на два канделябри зі свічками, що стоять на широкій довгій тумбі. І щось жодної розетки не видно. А в палаці вони є майже у кожній кімнаті. Погляд стрибає на стелю. Мене бентежить невелика кована люстра з елементами дерева та ланцюгами, а ще свічками. Такої я точно у палаці не бачила. 

Нервово кліпаю й миттю встаю з ліжка, кидаючись до дівчини. Ловлю її за руку. 

— Тебе як звати? — налякано питаю. 

Дівчина здивовано дивиться на мене і, забравши свою руку, відповідає й повертається до свого заняття. 

— Оришка. 

— Як? — з квадратними очима перепитую. 

— Оришка, — спантеличено кліпає дівчина, що розкладає сухі чисті речі: нижні сорочки та сукні. 

— Ти з якого театру? — ще раз перепитую, бо мені стає дурно від цілковитого нерозуміння того, що відбувається. 

— Шо? — дівчина оглядається на мене й, змірявши мене поглядом, кидає: — Пані, бачу, вам дуже зле. Тре кликати пані Маргарету... 

— Яку пані? — перебиваю я, бо мені здається, що я ще сплю. — Ти про, що? — мене бере зло, і це вже зовсім не смішно. Прикипаю до дівчини суворим поглядом і зриваюся невдоволенням: — Послухай, як там тебе... Оришко, годі цієї вистави! Хто тебе прислав? Невже Ярослав? 

— Який ше Ярослав? — здіймає одну брову догори дівчина. — Я просто роблю свою роботу. Але бачу, вам ше зле, то я піду... 

Я нервово ковтаю. У голові хаос, а в душу закрадається страх. 

— Куди підеш? — автоматично питаю. 

— До роботи. В мене її купа. 

Нервово зволожую вуста. Мені хочеться розплакатися. Серце б’ється часто, а я з благанням дивлюся на дівчину й прошу: 

— Досить мене розігрувати. Це вже не смішно. Де Віта з Яриною? 

— Хто? — знову здивовано перепитує дівчина. 

— Ну, подруги мої... — на емоціях пояснюю. 

— Пані Анно, я вас ніц не розумію, — розгублено кидає дівчина й, зітхнувши, пояснює: — Ви вчора увечери приїхали до маєтків Панів Браунів сами. Ви заледве з’їли вечеру і пішли до своїх покоїв, бо чулисі зле. А нині зрані, ви після снідані пішли на спацер, і вам знов стало зле... 

Я великими очима дивлюся на Оришку, нічого не можу второпати. І від цього мені дуже страшно. 

Куди я приїхала? Я ж у гримерці була! Що взагалі відбувається? 

— А який зараз рік? — напружено питаю. 

Хай ця дівчина вважає мене божевільною, але я повинна знати, що відбувається. 

— Тисяча шістсот сорок другий... — випалює вона. 

— Який? 

Відчуваю, як у горлі пересохло, і в голові сильно запаморочилося, та раптом стало дуже тихо.